У Лук’яна перехопило подих. Колись, ще за старих часів, за дитинства, слухаючи розмови старших, він засвоїв, що литваки — вони над нашими. І над поляками. А поляки також над нашими. Плутався у тих дитячих висновках, але розумів, що усі живуть десь поруч, хоча жодного разу не бачив ані литвака, ані поляка.
— Єстем пжедмьотем польскего круля Жігмунта, — ще тихіше мовила красуня і додала, — біло…
— Біле… — не зрозумів Лук’ян.
Вона вимовляла «л», як щось середнє між «л» та «в». Ця мова звучала дивно, але приємно, і він знову зрозумів.
— Було! Ти хотіла сказати — колись, давно.
— Нє єст давно… — сумно протягнула вона.
— Розумію, як це, — похитав головою Лук’ян.
— Пан ніц не розумє, пан не тескніл, ніє забжал ойца і маткі!
Сльози линули з її очей. Усе це, вочевидь, відбулося не так давно, і страшні спогади досі мучили нещасну, додаючи страху перед тим, що має статися далі.
— Я так само колись був викрадений з дому і давно перейшов через справжнє пекло з чортами перед тим, як стати ось таким. Тож повір, добре знаю, як це.
— То пан нє єст татар? — по-дитячому запитала вона.
— Ні, я русин, хоча тепер мене звуть Шейтан-бей.
— Русін…
Їй було важко повірити.
— Я покажу тобі обличчя. Тільки не лякайся. Ти побачиш, я свій.
Повільно відчепивши застібку, він звільнив обличчя, а потім зняв чалму. Спітніле волосся розсипалося по чолі. Її руки самі смикнулися до рота, затуляючи його. Очі дивилися, а серце здригалося від видовища, яке бачила перед собою.
— Панє так тортурованіє в ніеволі? — нарешті запитала красуня.
— Ні, я воїн, — відповів Лук’ян, — і рани отримав у бою, вже тут. Хоча тортур ще перед цим зазнав досить. Це сталося два роки тому. Тут кажуть, що оцим оком тепер дивиться сам шейтан. Тобто — сатана. Але це неправда. Я не кривджу нікого, хоча служу самому бейлербею усіх морів, Хизиру.
Навряд, чи вона зрозуміла усе сказане, проте упевнено мовила:
— Пан ніе єст сатанем, пан добжей…
Вони говорили довго, чимдалі краще розуміючи одне одного, адже швидко призвичаїлися до мови іншого, не такої вже й чужої. Її звали Едвіною, і походила ця жінка зі шляхетного роду Гербуртів, які не раз відзначалися на службі у короля. Видана без згоди заміж за князя, чиї володіння були по сусідству, вона їхала туди, та налетіли татари, загони яких грабували південні кордони королівства. Так почалися страхи полону, і перепродана кілька разів на невільничих ринках, пані Едвіна потрапила за море до Тлемсени. Ці жахливі дні не минули марно і навіть тут, у володіннях того, хто захистив її, жінка здригалася від кожного шурхоту, а на кожну нову людину, що з'являлася у покоях Шейтан-бея, дивилася із неабияким жахом.
І потяглися вечори, коли привівши його полонянку, служниця бедуїнка Халіла ішла геть, а він, причарований красою, слухав її голос, та відчував щоразу більше бажання торкнутися її волосся.
Якось одного разу, перекидаючи речі у пошуках письмового приладдя, Лук’ян залишив розгорнутими книги, що подарував Хизир. Вони одразу привернули її увагу. Підійшовши, Едвіна здивовано перегорнула кілька аркушиків.
— Пан уміє чітач? Пан зна лаціне?
Її здивування було настільки щирим, що Шейтан-бей мимоволі усміхнувся.
— Я читаю не лише латиною, а ще арабською, турецькою та, звісно, мовою русинів. Можу навіть перекладати з однієї іншою. Свого часу я прочитав багато книжок, що написали мудрі вчені мужі з різних країв.
— А цо там єст напісане? — запитала вона.
Тепер він не міг стримати сміху. Шейтан-бей сміявся і не міг згадати, коли подібне траплялося востаннє. Йому, єдиному з реїсів, залишався незнайомим цей стан, коли людина сміється, тому й самому було дивно та незвично. І зробила це жінка, яка стояла навпроти.
— Пан сміє сіє з біднієї дзвічінієї? — спалахнула Едвіна.
— Ні, що ти! — заперечив Лук’ян. — Просто… В них написано стільки, що розповісти це неможливо. Там ідеться про те, що Земля кругла й обертається навколо себе, а ще навколо Сонця; про те, які моря та землі лежать у кожен бік од нас і як виміряти відстань до них, чому із хмар падає дощ, а взимку сніг, як розплавити залізо, навіть, як виготовити парфуми, якими користуються жінки.
Едвіна дивилася з недовірою, а потім мовила:
— Міслялем, зе у кніжках пішжа тілько о Богу.
— Ні, не тільки, — заперечив Лук’ян. — Хоча й такі книжки я читав. Їх зрозуміти найважче. Коли їх читаєш, стає чим далі, тим більше незрозуміло, і дійти до істини не можу. Ті, що створені латиною, заперечують написане арабською, і навпаки. Я пробував, але…
— То нєх пан оповіє мені, як повстая парфумі!
— Їх роблять з різних квітів, які мають приємний запах. Із них випаровують воду і разом з нею забирають олію, що пахне.
Якийсь час їй був потрібен, щоб осмислити та зрозуміти сказане. При цьому очі Едвіни випромінювали здивування, а погляд відверто вагався — вірити сказаному чи ні.
— Я вмію це, — додав Лук’ян. — Коли служив у палаці еміра, то допомагав мудрому Хаширу ібн Махді. Він виготовляв парфуми для гаремів місцевих емірів. Хочеш, я сам зроблю їх для тебе, такі, як привозять купці з далеких країв?