— Отже, мені підходить твоя галера. Накажи зняти з неї усі гармати, а реїсів, які йдуть у бій, розсади по інших суднах. Мені потрібні лише гребці. Але це повинні бути найсильніші гребці, й кожен із них нехай має зброю, до якої звик. Окрім них, залиш тільки два десятки воїнів, але вони мають бути найкращі.
— Я не хотів би, щоб моя участь у битві обмежилася лише передачею наказів Хизир-бея, — подумавши, мовив Абдалкарім. — І схоже, Всевишній збирається подбати про це, приславши тебе.
— Ти добре говориш, — згодився Шейтан-бей, — бо, крім сили, Аллах наділив тебе розумом. У тебе буде багата здобич, а попри це слава та прихильність капудан-паші. Я тобі обіцяю.
Флоти розташувалися один проти одного широкою лінією на вході до затоки Амвраїкос. Здавалося, цього дня світ перекрутився, і тепер за спиною Андреа Доріа був південь, де простягалося нескінченними хвилями море Ак-Деніз, і лежали далекі береги Магрибу, ніби це звідти славетний адмірал, улюбленець імператора Карла, привів ескадру. Натомість позаду Хизира була невеличка смужка водної гладі, за якою сивіли близькі скелі Епіру, наче з північного європейського берега спустили свої галери на воду кровожерливі берберські розбійники. Вони стояли кожен спиною до чужого берега, і здавалося, дивилися в очі одне одному, хоча відстань між ворогуючими сторонами була надто великою.
Південно-західний вітер здійнявся ще на світанку й відчутно посилився до сходу сонця. Дихання моря разом із вологою вранішньою свіжістю бадьорили Хизира, швидко забираючи залишки важкого сну. А погляд у морську далечінь міг викликати здригання в будь-кого. Справжній ліс щогол християнських кораблів поставав перед очима, затуляючи обрій. Та здавалося, не ворожий стрій бентежив бейлербея усіх морів. Набагато більше турбувало старого реїса відчуття тісняви та чужого берега за спиною.
Щось подібне відчував і великий генуезець, коли, вишукуючи поглядом притиснуті до скель розбійничі галери, знизував плечима, ніби намагався відігнати оту саму вологу свіжість, що лізла під плащ та обіймала спину, за якою простягався нескінченний простір, обмежений хіба що десь дуже далеко магрибським берегом. І здавалося, не важкість підрахунку ворожих кораблів, що, наче привиди, постійно зникали між островами, відразу ж вигулькуючи в іншому місці, народжувала цей неспокій. Саме порожнеча, яка зяяла позаду, створювала невпевненість у душі синьйора Доріа.
Ще напередодні за наказом Хизира реїси вивели галери у відкрите море, залишивши за спиною гряду островів і затоку Амвраїкос. Їхня лінія на сході торкалася скель, над якими височіла фортеця Кале-Бука. У напрямку ж заходу цей стрій поступово розріджувався, і ближче до ворожого берега стояли тільки окремі купки по дві-три галери.
Сам Хизир висадився на острів, де з високої гори довго оглядав стрій ворожих кораблів. Два десятки його башбуків товклися поруч і, передаючи один одному дюрбуни, роздивлялися супротивника, рахуючи гармати та вояків на палубах, жартували й вихвалялися. І лише очі їхні, зустрічаючись, висловлювали неспокій. Кількість ворога як у кораблях, так і в живій силі перевищувала реїсів більше ніж удвічі. Вогнева ж міць робила перевагу невірних ще відчутнішою, бо найбільші з їхніх вітрильників мали по чотири і навіть п’ять десятків гармат.
До обіду вітер посилився, і капудан-паша наказав іще кільком галерам відплисти на захід. Тепер там стояла чимала купа, відокремлена від загального строю.
— Ти хочеш виманити їх? — запитав Сінан. — Чого вони чекають? Якого ще їм вітру? Ці собаки припливли битися чи влаштовувати гешіт? Вони хочуть, щоб ми зробили це самі?
— Капудане! — не витримав Сіді-алі, — потрібно атакувати! Обійдемо їх біля західного мису, попри берег, щоби позбавити переваги вітру. Скільки ж іще чекати?
Голоси загукали відусіль.
— Ми зробимо це, — спокійно промовив Хизир. — Але не зараз. Рано чи пізно вітер ущухне. Ці посудини не зможуть обертатися. І тоді ми вдаримо з усіх боків і палитимемо їх, наче смолоскипи. А перед цим треба заманити невірних чимдалі сюди. Їх більше, і якщо ми не дочекаємося схильності від Аллаха, буде важко. Тому чекатимо стільки днів, скільки знадобиться для цього! Накажіть усім галерам підплисти ближче до ворога.
Суперечка вибухнула з новою силою. Реїси намагалися перекричати один одного, наче не розуміли, що усіх переважить слово Хизира.
— Милість Аллаха завжди з нами, — кричав Торгут, — але Всевишній може відвернутись, якщо ми чекатимемо надто довго! Чого вам іще? Ось він, ворог! Уперед!
— Може, нехай Шейтан-бей підійме чалму і гляне на них другим оком! Тоді їм кінець.
Лук’ян навіть не зиркнув у бік П’ялі-араба, котрий вигукнув це, хоча навколо відразу здійнявся неймовірний регіт. Дюрбун наміцно прилип до його ока, а для самого Шейтан-бея, здавалося, зникло усе на світі, крім скупчення щогол на морському просторі та різнобарвних прапорів, що майоріли на них. Розглядаючи їх, він пропускав повз вуха вигуки реїсів, і навіть слова Хизира звучали десь далеко, не сягаючи його сприйняття. Радник бейлербея усіх морів шукав один-єдиний прапор.