— Мілорде, — прозвучало зовсім поруч, — я знаю, про що ви думаєте.
Йоганн так замислився, що від цих слів несамохіть здригнувся. Поряд стояв Деніел.
— Я думаю про те, що імператор не заспокоїться, поки не винищить увесь фламандський край, усіх фризів. Нас кинули першими на розтерзання цим дикунам-берберам. І поки нас знищуватимуть, його адмірали обиратимуть вдалий момент для наступу. І спокійно на це дивитимуться.
— А я гадаю, ви думаєте, як вижити у цій битві та перемогти, — не згодився Данило, — і сподівався, що хоча б вислухаєте мене.
— Говори, — дозволив Йоганн. — І нехай твоїми вустами каже сам Господь Бог. Ти щось вигадав?
— Мілорде, — почав Деніел, — я чув, що сказав учора до вас Вейнанд, коли помирав. Він говорив тихо, але я почув. Вейнанд сказав, що проклятий через свої гріхи, що на ньому ще до служби у вашої милості — смерть багатьох невинних людей. Я чув, як він просив відпущення гріхів, бо це через них упало прокляття на увесь корабель і тих, хто на ньому, та щоб ви помолилися за його грішну душу, адже наш кюре вже на дні, тож зробити це більше нема кому.
— І що? — не зрозумів ван Герст. — Що з того?
— Я так не думаю, — тихо мовив Данило. — Не знаю як, але прокляття «Грюнса» не через Вейнанда.
— Через кого ж?
— Гадаю, через Хесуса ван Лойдена, купця з Грюнса, який дав вашій милості позику на цей корабель і ввійшов у пайку. Через це і флюїт так назвали, бо Хесус ван Лойден із Грюнса. Я сам оглядав провізію, що вантажили до трюмів, не довірив це нікому, і тих, хто привозив, насамперед змушував куштувати цю їжу. Останніми приїхали вози з Грюнса. Від цього купця Хесуса. Там були його люди, яких я знав. Серед них був один, який ледве тримався на ногах. Розповідали, що його почало лихоманити ще у Грюнсі. Потім він не міг іти, і його везли на возі з вудженими ребрами та шинками. А коли усе це вже носили по трапах, я бачив — його знудило, і він виблював кров’ю, так само, як нещасні, котрі помирали потім на флюїті.
— І що? — далі не розумів Йоганн. — До чого ти ведеш?
— Я ніколи не бачив такої слабості. Мене самого мало не знудило. Це він приніс прокляття.
— Дурниці… — знизав плечима Йоганн. — До чого тут отой нещасний? Я гадав, ти порадиш щось розумне.
— Мілорде, — не здавався Деніел, — послухайте мене! Я сам не знаю, що говорю, але чому прокляття не падає на простих жовнірів? Їх померло лише двоє. А кого знищила ця хвор? Капітана, помічників його, святого отця, боцмана, канонірів, командирів загонів… Вони їли те, що привезли з Грюнса, оту вуджену шинку і ребра. Простих матросів та жовнірів годують квасолею й солониною, ви це знаєте.
— Прокляття через їжу? — ван Герст лише похитав головою. — Колись тебе таки спалять на вогнищі. Чув би наш єпископ…
— Скоро нас усіх отут спалять, мілорде, на одному великому вогнищі, — жорстко промовив Данило, махнувши рукою у бік найближчого острова, де курсували галери. — Кожен із наших флюїтів перетвориться на ешафот і палатиме тут, у морі, серед хвиль. Якщо ми не вигадаємо чогось, що врятує. Накажіть викинути цю провізію. Усе, що привезли з Грюнса, — геть, а тоді провести молебень. Мілорде, зробіть це! А тоді…
— Що тоді?..
Тепер ван Герст замислився ще важче. Те, що верз Деніел, видавалося єрессю, та позбутися цих думок фламандський шкіпер не міг. Вони не сприймалися розумом, але жага до життя шукала вихід і задля цього ладна була чіплятися за будь-що.
— Мілорде, оголосіть усім, що вам сказав Вейнанд. Скажіть, що він розповів про свої гріхи й покаявся. Він уже на дні, а прокляття забрав із собою. Нехай усі так думають. А мор на Грюнсі припиниться. І тоді… Мілорде, вам таки доведеться мене відпустити. Як би ви не прагнули, на три флюїти ніяк не вистачить людей, які знають свою справу. Нехай я не найкращий шкіпер, але можу вести будь-яке зі суден, що плавають у Північному морі, гарматій не гірший за Вілфорта, а в абордажній справі мені нема рівних на жодному з ваших флюїтів. Дайте мені Крюйса, він колись плавав на кораблях, і будь-кого з «Місячного Сяйва» — Кліверта або Ройтера. Цього вистачить, щоби знову вдихнути життя у «Грюнс», а водночас інші кораблі не відчують утрат. Мілорде, є різниця — два флюїти протистоятимуть берберським галерам чи три. Скільки б їх не припливло. Усе ж таки є різниця. Ми зможемо вистояти. А з вами лишиться ван дер Молен. Він здатний боронити «Святу Елізу» та подбати про вашу милість. Мілорде, у нас нема вибору.
Сонце сідало за фортецю Кале-Бука. Від нього вже не боліли очі, й червоний диск його кидав прощальні відблиски на строкаті гребінці безмежних смарагдових хвиль, що заспокоювалися під останніми подихами змученого за день вітру.
— Іди, Деніеле, — тихо, але твердо промовив Йоганн. — Господь справді не залишив мені вибору. Іди, і нехай Він береже тебе.