Ближче до полудня у таборі невірних також почався рух. Кілька найбільших вітрильників пересунулися на захід ближче до скупчення галер і зайняли позицію біля західного виходу із затоки, а менші нагромаджувалися поруч із ними ближче до середини.
— Що скажеш, Шейтан-бею?
— Вони читають твої думки, володарю, — не відриваючись, відповів Лук’ян, — і хочуть створити таку саму фортецю з того боку. Тільки Кале-Бука стоїть на скелях, а їхня тепер — у самому морі. Вони розуміють, що удар наших галер із заходу витримати буде важче, тож намагаються надійно перекрити цей шлях, аби наші галери не вислизнули попри берег. Але час покаже. Так чи інакше, зараз вітер проти нас, і нам належить чекати.
Із позицій, де розташувався християнський флот, картина видавалася зовсім іншою. Смужка берега зі сивими верхівками гір по півколу ховала розбійничі кораблі, маскуючи їх, і лише ті, хто дивився зі щогол, більшою мірою могли оцінити число ворога.
Сам адмірал Доріа двічі за добу лазив на марс і тепер неприкаяно міряв кроками шкани, намагаючись заховати від поглядів капітанів своє роздратування, причиною котрого була власна нерішучість. Ситуація вимагала негайних дій. Стійкий та достатньо потужний вітер дув у бік ворога, чисельність якого виявилася меншою, ніж очікував старий флотоводець. Цей бриз сам собою створював перевагу. Втім, синьйор Доріа добре розумів небезпеку. Гряда островів відокремлювала затоку та обмежувала видимість. Там, за ними, могли ховатися розбійничі галери, справжнє число яких важко було передбачити.
Адмірал чітко уявляв собі, як після перших гарматних залпів, що добряче понищать ворога, зав’яжеться ближній бій. Ось тоді й виринуть заховані між скель кораблі маврів і накинуться, немов водяні щури, три на кожен, а схиблені дикі розбійники, наче мавпи, дертимуться догори навіть по голих бортах. Імператор не пробачить йому поразки у цій битві, а гнів Папи довершить справу. І безславне повернення до Генуї стане найменшою з бід, які міг уявити увінчаний славою флотоводець.
Загін, який іще вчора висадили на берег біля західного мису з наказом оглянути затоку згори та підрахувати справжню чисельність реїських галер, ще не повернувся, і командувач об’єднаних сил тягнув час у молитвах до Господа, щоби сприятливий вітер не змінився.
Щойно, незважаючи на лемент, який здійняли на його кораблі Гримані, де Ботіджеа та подібні до них, Доріа таки спромігся на розумне рішення, відіславши фламандські флюїти і ще кілька більших галеасів до того ж західного мису біля виходу з Амвраїкоса. Там було місце найширшої протоки між скелястими островами, а глибина давала змогу найбільшим вітрильним кораблям із глибокою посадкою підійти до самого берега та перекрити місце можливого маневру ворога, який опинився у пастці.
Цей крок наближав об’єднані сили до перемоги. Тепер Доріа мав свою фортецю поблизу берега, можливо, навіть ще сильнішу, ніж Кале-Бука. Та разом із цим славетного адмірала дедалі більше мучила думка про те, що протистояння може розтягтися на довгі місяці, а тоді хтозна-що станеться — вимучені голодом та перспективою зимівлі біля чужих берегів реїси спроможуться на хибні дії чи суперечки у власному таборі наберуть такого розмаху, що ескадра втратить боєздатність.
«Свята Еліза», поставивши половину вітрил, пливла у напрямку західного мису. Йоганн Ван Герст із кам’яним обличчям стояв на носі, спираючись на бушприт, і важко думав. Довга постать була згорбленою, а губи шепотіли молитви. Щойно з його людей зробили гарматне м’ясо, кинувши першими під удар ворога. А в тому, що, зважившись на атаку, галери маврів посунуть саме сюди, міг сумніватися лише дурень. І ще одну річ добре розумів фламандський шкіпер — цей, іще потужний, старигань Доріа не наважиться першим завдати удар і маневруватиме попри затоку доти, доки це не набридне ворогу, а отже, готуватися треба до найгіршого.
Та й на цьому їхні біди не закінчувалися. Не минуло й місяця, як на «Грюнсі» почалася невідома хвор. Ще після проходу Джабал-Таріку злягло кілька моряків. За тиждень вони померли, а немічних стало удвічі більше. Людей косила лихоманка, потім вони блювали кров’ю, а далі кілька днів лежали, закочуючи очі перед тим, як їхні виснажені тіла ковтала морська пучина.
Напередодні за борт викинули одразу десятьох, після чого на проклятому флюїті, а саме про це перешіптувалися на всіх трьох, залишилося менше половини команди. Та найголовніше, що Вейнанд, який останні роки плавав шкіпером на суднах ван Герста і тепер вів «Грюнс», а також його помічник Дірк, боцман та обоє гарматіїв — усі лежали у трюмі. Сам Вейнанд тримався до останнього дня, й учора, впавши біля гроту, наказав покликати гера Йоганна, бо відчував, що помирає. Флюїт «Грюнс» ставав обезголовленим. На ньому залишалося достатньо жовнірів, спроможних битися, але корабель втрачав боєздатність через нестачу командного складу та людей, котрі знають свою справу. І тепер ван Герст болісно міркував, як перерозподілити команди своїх флюїтів. Люди боялися йти на прокляте судно, і це загрожувало бунтом.