— Я все розумію, мастере Деніеле, — кривився від болю той. — Не розумію лише, навіщо вам цей розбійник. Господь забрав у вас розум. Вони дерли шкіру з наших жовнірів. Викиньте його за борт, інакше я зроблю це сам.
— Цей воїн не є бербером, — відповів Данило. — Ми росли з ним ув одній землі. Разом росли. А потім разом потрапили до татарського полону. Нас викрали ще юнаками. Він мій. А розум Господь забрав у вас, якщо кидаєтеся на свого шкіпера зі зброєю. Ви хочете жити. Без мене вам важче буде гребти та боронитися.
Ноги Крюйса підігнулися, і він змучено сів на дно.
— Пробачте мене, капітане…
— Склади усю зброю на кормі, — наказав Данило. — Я віддам її вам, якщо доведеться битися. І витягни цих двох. Без них ми також швидше загинемо. Триматися разом! Це наказ. І слухати мене…
Суперечка забрала чимало часу та сил. Сонце нещадно палило з небосхилу, крадучи останні краплі життя в людей, готових кинутися уплав до скелястого берега, на якому могла текти холодна джерельна вода. А могло лише стирчати розпечене каміння. Від цих думок паморочилося головах.
Шебек таки заскреготав днищем по камінню, насунувшись на відлогий берег. Тут скеля вже не могла затулити нещасних од палючого сонця, але між кам’яними брилами проглядався шлях догори. Прісна вода була єдиним порятунком. Данило простягнув зброю Крюйсу та Норберту, котрі зібралися зійти на берег, а сам розтягнув шмат парусини між кормою і бортом.
Очі Лук’яна тепер були заплющені. Сухі й порепані губи розтулилися, і крізь них ще проривалося час од часу слабке дихання, майже непомітне. Відірвавши нитку від вітрильної тканини, Данило тримав її біля рота помираючого, і вона раз у раз рухалася, а отже, життя ще теплилося у тілі. Крюйс стояв над ними, споглядаючи це.
— Мастере Деніеле… Я нічого не раджу вам і буду підкорятися вашим наказам, але… Дайте йому померти. Навіть якщо ми з Норбертом знайдемо воду і принесемо її, він не доживе до цього. Відпустіть нещасного на небеса, хоч би якому Богу він молився.
Данило не відповів нічого. Мовчки всівшись під саму корму, він уклав голову Лук’яна собі на коліна і витягнув кинджал.
— Це мудре рішення, шкіпере, — мовив Крюйс. — Повірте, я розумію вас…
Він зігнувся, оглядаючи порожній міх для води, котрий збирався узяти зі собою. Коли ж старий вояк знову обернувся до свого капітана, рот його несамохіть роззявився, а голова скрушно хитнулася. Прикре зітхання вихопилось із грудей.
Кинджал валявся на дні шебека, натомість на згині ліктя Деніела зяяла невелика рана, перетинаючи жилу. Темна густа кров цюрком бігла до розтуленого рота Лук’яна і коли заливала його губи, горло пораненого робило ковтальний рух. Тоді Данило тулив до рани пальця, перетискаючи жилу, а потім забирав його, чекаючи, доки живильна рідина знову наповнить рота. Троє знесилених вояків застигли на місці й дивилися на них, забувши про усе навколо.
— Я чув про таке, коли плавав із Джоні ван Герстом. У такий спосіб капери рятували тих, кого будь-що належало вберегти. Не стійте. Йдіть шукати воду.
Так само мовчки Крюйс та Норберт вилізли на берег і зникли серед скель. Лук’ян припинив ковтати і чергового разу зайва кров розтеклася по його губах та підборідді. Затиснувши міцно лікоть, Данило сперся спиною на борт і заплющив очі, а коли отямився, перед ними синіло небо. Воно не мало меж. Здавалося, лише тепер він остаточно це зрозумів. Над ними з криками кружляли чайки, час од часу потрапляючи у поле зору, але вони були тут, поруч, дуже близько. Самі ж небеса простягалися хтозна-куди.
І зараз на повний голос кликали до себе.
Дамір сидів на високому березі й латав просохлі на сонці сіті, плутаючи тонкі мотузки хитрими вузлами там, де діри займали не більше кількох вічок. Дійшовши до величезної діри, витягнув ножа й почав вирізати клапоть із шматка старої сіті, щоб заставити його туди та пришити нитками. Робота не надто ладилася. Чомусь сьогодні особливо боліла скалічена минулого року нога, а жир, що замішала на травах Айпера, закінчився.
Засіб допомагав, і, відчуваючи, що до старої знахарки ще доведеться звертатися, він час од часу передавав їй частину зловленої риби, яку невеличким возом доставляв до поселення у горах дванадцятирічний хлопець Васко. Він і тепер крутився поруч — розплутував сітку та витягав мотузки з великого жмута, а коли залишався без роботи, теж брався до затягування дір. Ще один помічник — уже старший хлопець Кадрі порався у хатині, готуючи їжу. Латання зайняло увесь день, а на вечір, знявши сіті поблизу мису, вже можна було заставити ці, готові.
Відклавши роботу, Дамір замислився. Сьогодні від самого ранку думки його були далекими від морських глибин поблизу мису та можливого улову, який ближче до осені щоразу збільшувався. Його турбувало інше — нога, звичайно, і ще дещо.
Хлопчик також відклав роботу і подивився на рибалку, якому доводився дуже далеким родичем, а тоді запитав:
— Стріче, а що буде, як ми не встигнемо до заходу сонця? Залишимо сітку ще на день?
— Ми справді не встигнемо, — зітхнув Дамір. — Бо далі я лататиму сам.
— А я?
— Тебе я пошлю…