Це було диво. Упоравшись, Деніел так само навстоячки підплив до берега і скочив у воду. Дамір схопився за голову, проте дивний човен і не збирався перекидатися, натомість, заповнений рибою, твердо гойдався на хвилях. Коли здобич витягли на берег, Дамір вирішив спробувати, та встояв у човні лише мить. Дно гойднулося та вискочило з-під ніг, і рибалка з головою занурився у воду. Ось коли настала черга чужинця. Він сміявся весело й завзято, показуючи пальцем і балакаючи по-своєму.
Дамір не здався. Два дні рибалка терпляче опановував чудернацьку варку, бо, засвоївши цю науку, отримував змогу при потребі рибалити на самоті. І це вдалося. Третього дня він уже справно плив, тримаючи рівновагу, та спритно загрібав наприкінці кожного руху від борту, аби човен не крутився по колу.
Того ж вечора Деніел відв’язав Васко та привів до нього. Він багато говорив, доповнюючи мову знаками, але з усього рибалка зрозумів лише одне: усі повинні залишитися в бухті доти, доки не одужає поранений. Цей чоловік, грізний напочатку, тепер просив про допомогу, даючи зрозуміти, що інакшого виходу в них нема.
Гірше минулося. Навіть Васко без остраху ходив поміж ними та виконував звичну роботу. Втім, чорні думки поверталися і не раз. Що станеться далі? Чого забагнуть чужинці, коли йтимуть? Та й куди звідси підеш? Шебек надто великий, аби учотирьох плисти у море. Власне, утрьох — отой найменший та поранений — не гребець. Що далі?
Сам Деніел, незважаючи на страшний вигляд, не викликав здригання. Відчувалося, що цей воїн не мав би образити беззахисного. Кілька днів тому він змайстрував із дровиняки вулик. Роблячи — усміхався. Тепер там гудуть бджоли. А решта?
Старий і похмурий, котрого кликали Крюйсом, виглядав злим та підступним. Такий за потреби знесе голову Васко чи ще меншому хлопцеві, як буде потрібно. Молодий вояк — також не знати хто. Як зиркне спідлоба отой Крюйс — що завгодно зробить. Реїси ж плавають багато років. З ними усе зрозуміло. А за цих віддячать і пам’ятатимуть. Тихо підпливуть та заберуть надрання всіх разом. І усе скінчиться. Він далі ловитиме рибу та готуватиметься до зими. Тим паче, кілька днів тому Кадрі приніс із селища тривожну новину. Дізнавшись, що до чого, Траян висловлював занепокоєння довгою присутністю чужинців. Насувалася зима, і належало починати великий лов. Люди не бажали спускатися з гір, щоб це бачили чужинці. Скільки їх потім припливе, щоби грабувати селище?
Дамір поклав голову на коліна й важко замислився.
— То куди мені бігти, стріче? — нетерпляче озвався Васко.
— Можливо, ти попливеш човном до старого Нікола.
— Туди, де причалили бербери?
— Цить! — визвірився рибалка. — Мовчи, паскуднику! Прикуси язика свого. І не дай Боже тобі при чужинцях сказати, що бачив галери. Замовкни й роби те, що скажу.
Данило приладив дашок до ковбана, з якого була вибрана середина, і прорізав унизу вузьку щілину. Тепер залишилося запустити сюди рій, який напередодні сів на колюче дерево з маленькими листочками. Поруч стояв трохи менший вулик, зроблений кілька днів тому, і в ньому вже гуділи бджоли.
Рипнули двері, й усередині щось здригнулося. У кутку Крюйс і Гален грали в кості. Лежанка Лук’яна була порожньою.
Обличчя Деніела висловило надто багато, тому, не чекаючи його гарчання, Крюйс мовив:
— За хату вийшов, на траві полежати.
— Сам? — тільки й видихнув Данило.
— Сам, — підтвердив Гален. — Мастере Деніеле, він устав та пішов.
Лук’ян лежав на боці, підігнувши коліна до живота, й не рухався. Данило занепокоєно зігнувся над ним.
— Лук’яне!
Очі його були розплющені й дивилися перед собою.
— Що з тобою? Навіщо виліз сюди?
— Ти носив мене на руках. Тепер я можу сам. То навіщо?
Він говорив, не повертаючи голови, лише поклав руку на правий бік грудей, бо так дихалося легше.
— Болить? — запитав Данило.
— Не дуже. Я можу ходити, — відповів той.
— Покажи, — попросив Данило. — Стань на ноги. Я хочу бачити це.
Мовчки розігнувшись, Лук’ян перекинувся на живіт, знову підтягнув під себе коліна, опісля повільно випростався і тепер стояв нерухомо, притискаючи рукою пов’язку на грудях.
Данило став навпроти і задоволено спостерігав картину, як Лук’ян робив доволі тверді кроки, а потім забаг:
— Стій отак! Не сідай. Бачу, ноги твої стали твердими. Чекай на мене.
Він прожогом кинувся до хатини, а коли повернувся, Лук’ян ще стояв. Підійшовши, Данило витягнув з-за спини шаблю і подав йому.
— Ось. Я зберіг. І чекав цього дня, щоб віддати тобі. Це твоя зброя. Візьми, і нехай руки твої стануть такими самими твердими, як були. Змахни нею! Покажи мені свій удар, який я бачив лише раз! Удар Шейтан-бея. Ти ж не знаєш — за рік після того він урятував мене. Зараз я б не стояв отут. Колись розповім. Але не тепер.
— Дякую тобі, — проказав Лук’ян, сідаючи на траву. — Цю шаблю я сам зробив у кузні Ахмета. Своїми руками. Вона рятувала мене.