— Куди, стріче? — зрадів хлопець, якому набридла одноманітна праця.
— Зараз скажу… В’яжи поки що!
Робота продовжилася. Нога боліла чимдалі дужче, і завтра йому буде важко ходити, не те що тягати сіті. Васко до вечора обернеться, і тоді біль притупиться, тим паче, якщо Айпера передасть животворної мазі. Але ще одна думка, крім недуги, мучила Даміра. Він став на ноги і, приставивши долоню до чола, заглянув у далечінь. Там, біля наступного мису, до якого плисти пів дня, хвилі відблискували на сонці. Щогол не було видно. Воно й не дивно. Прибуваючи у північні води, реїси завжди ховали свої галери.
Цього разу вони пристали до берега в бухті, де рибалив старий Нікол. Він також мав общину, яка ховалася високо у горах, недосяжних для різного роду мореплавців, котрі полюбляли приплисти і, забравши рибу та прісну воду, наробити ще багато біди людям. Тому попри берег ставили завжди лише кілька хатин для ночівлі рибалок, і якщо прибували непрохані гості, ці примітивні помешкання просто залишали.
Реїси не кривдили рибалок і зазвичай задовольнялися їжею, а якщо потребували вина, шкір або ще чогось — платили золотом. Щоправда, їхні ватажки знали, що на ворожому березі є місця, де можна сховатися, перечекати бурю та поповнити запаси провізії, а заразом розпитати селян про ворожі кораблі. Цього разу дві галери зупинилися в бухті Нікола. Дамір не мав нічого проти, адже раптові гості — це завжди клопіт. Але тепер думки його постійно сягали туди, тим паче, минав третій день стоянки морських розбійників, а отже, невдовзі вони рушать на південь, до Магрибського узбережжя.
Відтоді, як це сталося, минуло вже два повних місяці. Щойно відгриміла велика битва біля затоки Амвраїкосу, до берега поблизу мису пристав ущент розбитий шебек — на таких плавали османи далеко на сході. Та вийшло з нього п’ятеро християн, обличчями різні, до того ж, двох із них винесли на руках. Побачивши, що берег обжитий, вони знайшли рибальські сіті, хатини та зловили Васко, який не встиг утекти.
Дамір не покинув хлопця і, прийшовши до незнайомців, спробував випросити його, пропонуючи їжу та воду. Це були воїни, яким удалося врятуватися з битви, й жоден із них не говорив мовою шкіптарів або грецькою, яку Дамір також знав. Чужинці не відпускали хлопця, вимагаючи їжі, тканини та зілля для поранених. Він приніс усе.
Один із цих нещасних помер третього дня, але інший, котрий мав вигляд слабшого та скаліченішого, ще жив. Даміру не залишалося нічого іншого, як посилати Кадрі до поселення, наказавши йому мовчати про чужинців. Кадрі йшов і приносив те, що було наказано, бо люди у горах знали, що це для реїсів.
Васко тримали в кутку, прив’язаним мотузкою, проте годували і не кривдили. Поруч із ним увесь час перебував хтось із чужинців — молодий вояк або старий. Третій — кремезний воїн, яких ще не доводилося бачити Дамірові, був у них ватажком і проводив увесь час біля пораненого, перемотуючи йому рану на грудях, годував та доглядав його. Щодня, коли було тепло, він виносив пораненого на повітря під гілки оливкових дерев і вкладав на м’яке сіно.
Лише за місяць той почав оживати — їв сам, пив воду і міг перекрутитися на своєму настилі. Одного разу, коли Дамір на самоті мучився з човном, здоровезний воїн, якого кликали Деніелом, підійшов і, схопившись за корму, перетягнув його у зручне місце, а потім сам перекинув догори дном. Він знав толк у цій справі, бо коли Дамір заходився конопатити пробоїну, зупинив його.
Ці кремезні руки вміли не лише вювати. Узявши сокиру, він виламав дві підгнилі дошки, не пошкодивши при цьому інших. А те, на що спромігся потім, виявилося для рибалки справжнім дивом. Зробивши тесло, Деніел вистругав дві такі самі, й невдовзі вони лягли на місце, наче завжди там були. Конопатив човни він також по-іншому, і до глибокої ночі вони з Даміром сперечалися, переважно на знаках, про те, який спосіб кращий.
Наступного дня човна спустили на воду, і побачивши, що пораненому маленькому воїнові краще, Деніел тягав сіті, чистив та солив рибу, а на ніч заходився ладнувати двері обох хатин. Його руки могли справді усе. На березі між брилами валялися залишки розбитого човна. Розібравши його, Деніел повитягав незогнилі дошки і склав з них іншого, набагато меншого. Новий човен мав дивакуватий вигляд, не тримався на воді, перекидаючись на бік. Не витримавши, Дамір розсміявся.
Але це зовсім не збентежило чужинця, і, зрубавши невеличке деревце, він узявся за весло. Човен не мав жодного кочета, а весло так і залишилося одним-єдиним. Приладнавши на його кінець маленьку поперечину, Деніел увійшов по коліна у хвилі й попхав човна ногою, а щойно той намірився перекинутися, поставив її на дно. Очі Даміра здивовано закліпали, коли кремезний чолов’яга відіпхнувся від каміння і став у човен обома ногами, а потім загріб лопаттю весла. Човен рушив від берега, підскакуючи на хвилях, а рибалка сміливо гріб навстоячки та увесь час із одного боку, спрямовуючи, однак, човна туди, куди бажав. Допливши до сітей, він усівся на його дно і почав тягти, а коли траплялася риба, кидав її навколо себе.