— Не дуже, батьку, — озвався чорнявий вояк із кривою шаблею. — Що мені там? Панська нагайка, та спину гнути зрання до заходу сонця. А тут усе наше — і гай зелений, і звірина у ньому, і риба в ріці. А молодицю у селі здобуду, як треба. Тут є де. Татарва часом залетить — то у нас коні не гірші, а простору тут не менше, ніж у Дикім полі. Спробуй зловити нас.
— Та й не такий сміливий татарин на цьому березі, як у себе, — додав Самійло. — А доведеться шаблю витягти — що ж… тоді як Бог дасть.
— Усі колись поляжемо, — пробуркотів постарший дядько, якого звали Климом. — Я, слава Богу, до сивого волосся дожив.
— Добре вам кажу, — знову почав Самійло. — Минулої зими ми з молдовським господарем ходили, Стефаном. То наче як князь на Русі. Золотом платив. Скупо, але платив.
— Чому ж пішли від нього? — не зрозумів Данило.
— Влітку татарва у похід іде. І на Молдову, і на Волощину, і на Русь. Тут уже краще самому собі. З ординцями битися — воно непевно. Сила у них, не кожен князь чи господар проти орди виступити наважиться. Хіба король польський. Краще у лісах відсидітися. А на зиму дах над головою потрібен, тож ідемо комусь із князів служити. Там що — на селян хіба гримнути, як бунтувати починають. І татарва взимку більшістю до моря свого тиснеться, весни чекає. Їм у поході коней годувати треба. Як виросте трава — тоді знову сунуть.
— І що, візьме вас назад оцей господар, як ви його перед татарським набігом покинули?
— А його вже нема, — гмикнув Гулей, який сидів поруч із ватажком. — Свої бояри вбили.
— Турки призначили його років два тому, — пояснив Самійло. — Тоді, як султан на Волощину в похід ходив. Данину туркам платив, своїх бояр, казали, добре оббирав. Тож збунтувалися пани їхні. Кажуть, обрали господарем якогось боярина на ім’я Корень. Той своїх воєводами настановив. Он, Микита колись у портара Богдана Кузи служив. То тепер той воєвода при новому господареві. От і наймемося. А заки тепло — ще пару куренів поставимо, та й риба у Ністрі не перевелася. Давай з нами, бачу, ти справний вояк. Ближче до осені до пана одного маємо нагрянути. Тож і в нас похід буде. Там і пшениці, і молодиці!
Сьорбнувши медовухи, Данило невизначено знизав плечима:
— Навоювалися ми, пане-добродію. Віриш — і в походи находилися за стільки років. Додому хочемо.
— А що там? — не вгавав отаман. — Бідося і скупа ласка панська. Нема життя на Русі. Нема й ніколи не буде. Тут воно, життя. Ось тут, де Вкрайна.
— Вкрайна? — не зрозумів Данило. — То що воно?
— А що бачиш, друже. Ще не Дике поле начебто, а вже й не Русь. І татарва, буває, зазіхне, і панство руки простягає інколи. Але як тим, так й іншим — зась. Наше тут. Самий край. І тягнеться він ой як далеко! Аж на схід, де ріка Дніпр, і ще далі. І тут того правда, чия сила. А в тебе руки дай боже. Лишайся з нами. Побратим твій, бачу, не виріс до бою, та у тебе за двох сили. Куліш варитиме.
— Не хотів би я більше з побратимом своїм до бою стати один проти одного, — мовив Данило, тягнучи сорочку догори. — Ось. Його слід. У чеснім бою зроблений. Тож й іншим не раджу.
— Диви… — здивувався Самійло. — Молодець, якщо не брешеш. А про те, що кажу, подумай. Не кожного до себе кличемо.
…Ватага вкладалася спати. До ріки було далеко. Отаман наказав виставити вартових, і всі вляглися.
Очі Данила заплющилися, та шепіт за спиною одразу ж витяг його зі сну.
— Чого тобі? Спи, давай.
— Тривожно мені, — шепотів Лук’ян. — Справді. Розбійники вони. Ті самі реїси. Хіба що ті на морі, а вони у лісах.
— То й що? — не зрозумів Данило. — Сам був такий. Забув? Ото ж бо. А вони свої. Наші. Спати хочу, помираю.
— Спатимемо ніч пополовині, — не вгавав побратим. — Я очей не заплющу. Ти перший, потім розбуджу тебе. Добре?
— Гаразд, — прошепотів Данило, аби він лише відчепився.
— Але пообіцяй, що тоді до ранку чатуватимеш!
— Добре, — буркнув той, занурюючись у сон.
Та на прощання в уяві Данила, що також збиралася заснути, спливло обличчя того, хто навічно канув у сивій давнині. Це був Джоні ван Герст, або Ханс, як називав його гер Йоганн. Джоні сміявся, а навколо нього товклися капери, навіть ті, кого забрало море, або зарубала ворожа шабля. Це видовище розпливалося, розмазуючись настільки, що облич неможливо було розрізнити, наче дюрбун, у який він дивився, відсували від ока. За мить Данило вже хропів.
…Ранок був холодний. Данило мружив очі й тулився спиною до дерева, біля якого сидів Лук’ян, та обхоплював себе руками. Він справді не зімкнув очей від половини ночі й тепер знову хотів спати. Рух на галявині розростався, навколо гомоніли голоси, і скоро запахло вогнищем. Він лайнувся та сів, протираючи очі.
На вогні в казані булькотіло, і товариство збиралося до сніданку. Поруч з’явилися нові коні, до деяких уже торочили схожі до гаківниць самопали. Казан зняли з вогню, й усі їли, скупо перемовляючись. Ватага збиралася вирушати.
Підійшовши, Самійло всівся навпроти.
— Ну, то що, пани-добродії, — почав іздалека, — кажіть, що надумали. Товариство чекає.