Утім, вистачило цього ненадовго, і Лук’янові, який міг влучно пустити стрілу, довелося знову полювати. Сире м’ясо не лізло у горлянку, і, промучившись кілька днів, обоє змирились із небезпекою, котру тягло за собою розпалене багаття. Обравши вітряний день, коли над головою швидко пливли низькі хмари, глибоко у байраці Данило видобув вогонь кресалом, зробленим ще у поселенні волохів, і заходився готувати.
М’ясо молодого оленя знову порізали на смуги й, намотавши на рогатку, намагалися засушити над вогнем на шкварок, щоби довше витримало у дорозі. У байраці тік малесенький струмок, і два дні вони від’їдалися та думали, як бути далі. Лук’ян чатував з горба, оглядаючись на усі боки. Та навколо лише вітер гудів.
Здавалося, це Дике поле, про яке так багато чули ще за дитячих років, не закінчиться ніколи. Щоразу, коли попереду бачилися пагорби, кудись дівалася втома. Ноги самі несли догори, звідки мав відкриватися вигляд на широку ріку між скелястими берегами. Це ще не була річка Бог. Тірас — так називав її Дамір, у поселенні ж Букура казали про ріку Ністру, що тече в тому ж напрямку далеко за Дунау. На карті, яку пам’ятав Данило, назва річки не була написана, як і наступної, через що, стоячи над нею поруч із ван Герстом, він довго намагався визначити — яка з них його.
Та щоразу за кожним із пагорбів простягався лише нескінченний степ, і тоді ноги їхні знову ставали важкими, а вночі млоїли, народжуючи неспокійні та тривожні думи.
Біда підстерегла несподівано, коли з одного пагорба замість ріки вони побачили у долині ворожий стан. Вершників було багато — більше сотні. Татари відпочивали після переходу. Над станом піднімався дим з багаття, було чути далекі голоси. Обоє завмерли, намагаючись роздивитися ворога. Ще десяток вершників прискакав із західної сторони. Довелося повернутися у долину власними слідами — на інших пагорбах, а можливо, й зовсім поруч могли стояти їхні вартові.
До ворога було далеко, і роздивитися, чи є у таборі бранці, з горба не вдалося. Якщо татари везли ясир — отже, їхали на схід, у бік моря, вертаючись із походу. Тоді обходити належало зі заходу, і чим подалі. Якщо ж тільки йшли у похід — за день вершники перетнуть їхній шлях і можуть піти по сліду. Від кінного у степу не втечеш.
— Із заходу потрібно обходити, — упевнено мовив Данило. — Навіть якщо в похід ідуть, навіщо їм за двома у степу ганятися — лише час гаятимуть. Їм ціле селище вивезти — ото ясир.
— Розумно кажеш, — згодився Лук’ян. — А бачив: іще кілька вершників під’їхало? Може, на них чекали. А може, ще не один десяток має повернутися. Ті, які злі, перемучені та без здобичі. Такі не попустять.
— Тоді що — чекати, поки заберуться? — запитав Данило. — Сидітимемо тут, немов миші. Скільки?
— Три дні, — запропонував Лук’ян. — Чую, не товктимуться довго, підуть.
Зранку табір залишався на місці, а наступного дня перед полуднем степ наповнився тупотом копит. Великий загін проскакав майже поруч. Іржання коней, гикання вершників перейшлося полем і стихло за горбом. А коли сонце зійшло ще раз, долина спорожніла.
Побратими обходили далеко і тільки надвечір перетнули шлях, що залишили ординці, які поверталися з походу. Копита вибили траву аж до землі, а ширина смуги свідчила про те, що вели бранців. Місцями проглядалися сліди від возів, отже, ясир був багатий. Швидко перетнувши слід, вони заглибилися у трави.
Ішли швидко, майже без відпочинку. Води в бурдюку залишалося обмаль, а долу, де міг текти струмок, на шляху не траплялося. Обоє розуміли, що треба відійти якнайдалі від небезпечного місця, тому мовчки терпіли спрагу, роблячи час од часу лише по маленькому ковтку.
А щойно сонце перейшло небосхил, позаду пролунав глухий стукіт копит. Лук’ян почув його першим і, схопивши побратима за плече, притулив пальця до вуст. Не здалося. По їхньому сліду таки скакали вершники.
— Давай, — кивнув головою Данило, — як домовлялися. Храни тебе Господи, брате.
— І тебе нехай береже Аллах.
Вони кинулися у різні боки, а тоді кожен швидко повернувся назад попри стежку, щойно пророблену їхніми ногами у високій траві, що сягала грудей. Обоє зачаїлися по обидва боки від власного сліду й чекали. Тільки серця калатали так гучно, що здавалося, ніякі копита не здатні їх заглушити.
П’ятеро татарських вершників їхали слідом, роздивляючись навсібіч. Їм добре було видно згори, що діється поруч, і коні тупотіли риссю, від чого їхні кошлаті шапки ледь-помітно дріботіли над верхівками трав’яних китиць. Степові розбійники розтяглися ланцюжком і один за одним неквапно скакали слідом, що не знати звідки узявся в неторканому степу. Найімовірніше, це була частина загону, яка заблукала у степах, далеко відставши від головних сил.
Останній татарин зрівнявся з місцем, де зачаївся Лук’ян, маленьке тіло якого майже не зрушило стеблин бур’яну збоку від стежини. Саме тепер передній помітив зворотний слід з іншого боку і голосно гикнув до своїх.