Яро застиг, а очі прикипіли до чужинців. Йому ніколи не доводилося бачити цих людей, хоча не раз бував у навколишніх селах. Та й вигляд їхній свідчив, що незнайомці прийшли здалеку. Менший уздрів його, й обоє завернули до похиленої хатини. Щось здригнулося у грудях, коли побачив їхні обличчя, а чому — не розумів сам.
— Дай, Боже, здоров’я тобі, добрий чоловіче, — проказав більший.
— І вам дай Боже, люди добрі, — відповів Яро, не розуміючи, чому слова стрягнуть у горлі.
— А скажи нам, що за село це? Ми у Глинське йдемо. А колись, іще давно, воно звалося Заплави.
— Тож… воно і є Глинське. А ви… про Заплави звідки знаєте? Що — тутешні? Я начебто ніколи вас…
Мова, якою говорив цей велетень, була цікавою — слова звичайні, але звучали вони якось не так, дивно.
— А мо’, ви литваки?
— Яро? — несподівано запитав дебелий. — Яро, це ти?
— Я-а… — розгубився той, — а звідки…
— Я ж Данило! Корж! Забув мене? А я упізнав! На галявині билися, ну! Ти з Поляном, а я сам. Ще хлопцями — пам’ятаєш? Це ж я!
— Данило…
Він розглядав зайду і не міг повірити, що це той самий, про кого вже давно й думати забули.
— Даниле, ти?! Ти ж пропав! Разом із вояками княжими. Довго шукав вас той сотник. Усе село, усі плавні перешнирив, а ти… Де ж ти подівся? Стільки часу…
— Ось так буває, — задоволено всміхався Данило. — Татари наскочили, у полон забрали. На чужині я був усі ці роки, а тепер… Ось, повернувся. А його упізнаєш?
Данило відійшов набік, щоб не затуляти іншого.
— Ні, не знаю… — промимрив ґазда, намагаючись збагнути, хто б це міг бути.
— Лук’ян! — промовив Данило. — Що, невже забув?
— Який Лу…
— Котира! Він же ж на тому березі жив, там, де луки заливні, де сіно соковите росло. Ти що…
— Лук’ян… — силкувався згадати Яро. — Який Лук’ян… Чихоня… Це ти?!
Той лише усміхнувся.
— Не Чихоня він. І ми побратими, — спохмурнів Данило. — Затям це.
— Побратими… — не міг второпати Яро. — Цур мені… Ти ж утопити його клявся!
— Мало що за дитячих років бува, — посміхнувся Данило. — Я й тебе колись уперіщив. Пам’ятаєш? Ти хіба зло на мене тримаєш?
— Ні, що ти… — зніяковів той. — Скажеш таке… Але як, за стільки років… Не упізнав би ніколи. Особливо…
Він подивився на Лук’яна.
— Ще б пак, — мовив той. — Багато води річка Бог відтоді винесла. А ми обидвоє через таке перейшли… Тепер от повертаємося. У вас тут як?
Обоє вирячилися на мазанку, що вростала вікнами у землю, та болото навколо.
— Ніби не бачите… — опустив очі Яро. — Біда тут. Ще більша, ніж колись.
— А що з ногою?
— Коні панські потовкли. Вже дві зими минуло. Так і не оклигав я відтоді. Який тепер з мене робітник?
— Нічого, якось буде, — заспокоїв Данило. — Дай обдивитися. А там щось придумаємо. Ми ж ідемо й гадаємо — наше село чи ні. Забулося. То воно таки Глинське? А де князь? Звів замок?
— Що я про князів можу знати, — буркнув Яро. — Ви панів питайте. А я бідний хлоп. Ганзевичів тепер це село. Їх і питайте про князя.
— Гаразд, а хлопці як? Полян, Гліб, а цей… мірошника син… Радим!
— Полян уже давно голову склав. Літ із двадцять тому. Як пішов із княжим військом, так не повернувся. Гліб уже років з п’ять до вільних земель ходить, козакує. А зо дві зими ніхто його тут не бачив. Хто зна, чи живий. Радим отой млин успадкував, як старий мірошник умер. Цей живе трохи. Торік, як татари наскочили, мало не втопився. Усі в гай чкурнули, а він добро не хотів лишити, човном віз, перекинувся. Живий… А менший брат його Федько дяком у Брацлаві.
— А староста хто тепер? — запитав Данило. — Старий Сова вже помер, напевно?
— Повісився, — зітхнув Яро. — Наступного ж року після того, як ти пропав.
— Чого раптом?
— Кажуть, довів його сотник. Накрав староста добра княжого, а Гатило усе вивідав, не попустив, ну й…
— Весело вам тут живеться, — зітхнув Данило. — А добре щось є?
— Усе, що бачите, — розвів руками той, киваючи на мазанку.
— Матері моєї давно нема? — запитав Лук’ян.
— Давно. Вже й не згадують. А хата завалилася. Та й на тім березі вже ніхто не живе. На луках косять, а щоб жити — ні: позаростало усе.
— А мої що?
— Ніхто не знає, — зітхнув Радим. — Спалив сотник одразу Тишову хату. Як вояки разом із тобою пропали. Лютував, пройдисвіт. А дядько Степан з тіткою Килиною пішли світ за очі, казали, до Брацлава, а може, й ще далі. Ніхто відтоді не бачив їх. Землю їхню ще тоді небіж отця Никодима відкупив чи випросив.
Данило спохмурнів. Кулаки його стиснулися.
— Знав би про це — не стримала б мене сторожа королівська. На площі на шмаття подер би…
— Про що ти, Даниле? На якій площі?
— У Коніксберзі, місті такому, далеко звідси, — пояснив той. — Билися ми біля палацу. Із сотником тим. Уже полковник він був. То вибігла сторожа й розтягла нас. Не дали. Королю Польському Гатило служив тоді. А де зараз… хто зна?
— Не бачили його більше, — розвів руками Яро. — Як повернувся старий князь Острозький — більше не бачили. Та що з того? Теперішні не кращі…