Скрип дерев’яних коліс почувся здалека. Сонце вже здійнялося над обрієм, і вранішня прохолода почала відступати. Заховавши надійно скобу, Лук’ян узявся за дошки та визирнув нагору. На возі стояло кілька мішків і сиділи двоє селян. Здалека він упізнав Радима. Вочевидь, той віз борошно на продаж. Доїхавши до мосту, один зліз та взяв коня за упряж, збираючись вести, аби той не сполохався. Зазвичай так робили усі.
Серце Лук’яна завмерло. Грюкіт воза насувався згори, а сам він бачив крізь щілини у дошках, як чорна пляма затуляє сонячне світло.
— Рівніше веди, — невдоволено буркнув мірошник. — Трусить, наче у жорнах.
Міст справді тремтів під колесами завантаженого воза, і Лук’ян стурбовано дивився на кінці кілків, застопорених на опуклих поверхнях паль. Та вони впиралися міцно, жоден не посунувся. Не помітили. Віз з’їхав з мосту й покотив гостинцем. До Брацлава. Лук’ян зітхнув із полегшенням. Минулось. Як буде далі?
Час спливав, і сонце починало гріти по-денному, хоча ранкова прохолода повністю ще не зникла. Нараз стало темно. З-за обрію напливла хмара. Небо затягувало, і міг піти дощ. Чи не надумає полковник відкласти мандрівку? Ще не виїхав. Що тоді?
Голоси почулися здалека. Цокали копита. Отже, не відклав. На горбі з’явилися вершники. Загін їхав кроком, проте швидко наближався. Їх було близько десятка. Сховавши голову за стояк, до якого вчепився руками, Лук’ян споглядав за їхнім наближенням. Попереду їхали семеро. Озброєні вояки. Далі пара коней тягла віз, а останнім був вершник на чорному коні. Гатило. За усього бажання Лук’ян не міг роздивитися його, та шапка з темним хутром, прикрашена пір’ям, мала належати полковникові. На возі сиділо двоє, а що вже лежало за їхніми спинами, Лук’ян не бачив.
Серце калатало шалено. Усе підказувало, що Данила таки повезуть до Брацлава, а тоді ще далі, як і погрожував Ганзевич. Останньої миті перед тим, як сховатися під міст, Лук’ян побачив і його. Пан намісник наздоганяв грізного полковника, відставши десь дорогою. А скільки їх іще позаду?
Що ж, або пан, або пропав. Тепер інакше не буде. Вмостившись на перетинці, що з’єднувала унизу дві палі, він глянув у щілину, яку розколупав скобою після того, як проїхав мірошник, і тепер крізь неї краще бачив, що діється нагорі.
Перші коні заїхали на міст. Копита загупали так, що здригалися не лише дошки — тремтіли грубезні палі. А невдовзі він побачив і самих коней. Вони мелькали над вузькою щілиною один за одним, заважаючи достеменно порахувати вершників. Міст таки став ширшим. Вояки їхали по двоє. Лише перший тримався на самоті й трохи попереду. Пара, друга… третя…
Здавалося, віз гуркотить над головою, та ось коли тільки мелькнули кінські копита. Ще трохи — і буде пізно. Лук’ян штовхнув ногою каменюку, заздалегідь покладену на палю. Шубовснуло добряче, полетіли бризки. Передні вершники сполохано стримали коней, тим часом віз іще продовжував котитися, підтискаючи задніх.
— Що там за чортівня? — пролунало згори.
Вони скупчилися посеред мосту, й тоді Лук’ян вибив ногою патики, що стримували обидві жердини, кінці яких одразу ж зі свистом випросталися, вгативши коней по ногах. Гучне іржання різонуло по вухах. Коні падали, інші ставали дибки, наштовхуючись на тих, котрі гарцювали поруч. Несамовита лайка залунала згори, і, побачивши у щілину кінський живіт, Лук’ян крізь неї вгатив свого списа туди.
Дико заіржавши, кінь полковника став дибки, а коли його передні копита знову торкнулися настилу, спис увіткнувся у дошки й вістря увійшло ще глибше. Саме цієї миті Лук’ян з’явився на мості. Проламавши поруччя, один із коней упав у провалля і, повиснувши на упряжі, тягнув за собою іншого та віз. Двоє вершників також упали у річку, а Гатило з останніх сил намагався втриматися у сідлі. Вершник, наче навіжений, тягнув поводдя, та це не допомогло — його вороний іще раз звівся дибки, а тоді повалився на зад. Сторожа попереду марно намагалася приборкати зляканих та побитих коней, а віз здригався та сунувся у провалля.
— Ось де ти, байстрюче, сам прийшов… — люто сичав полковник, зводячись на ноги.
Озирнувшись іще раз назад, Лук’ян ішов до нього. Ганзевич злякано застиг у сідлі, не наважуючись заїхати на міст, і лише спостерігав, як Гатило витягає шаблю з піхов. Жоден із них не бачив, як, затиснувши в кулаці зігнутий кінець скоби, непоказний супротивник поклав її здовж своєї руки, притиснувши інший кінець до тіла вище ліктя так, що довга скоба повністю ховалася за рукою. Із криком Гатило кинувся на нього, рубонувши кривою шаблею по голові.
Рука Лук’яна скинулася догори, захищаючи голову, і полковник, якому за життя не раз доводилося розрубувати супротивника, відчув несподіваний звук торкання зброї до іншого заліза, а шабля замість перетяти руку ворога, ковзнула повз його тіло донизу, вгатившись у настил мосту. І вже нічого не міг удіяти старий вояк, хоча й бачив, як маленьке прудке тіло обертається, а скоба, вискочивши зі схову, стає продовженням його руки.