То були чужі небеса, і там жив чужий Бог. Тут усе складалося інакше, і, вполювавши оком беркута, Данило довго розглядав його. Птах ширяв дуже високо, та очі поступово звикли, і йому вдалося роздивитися те, що, здавалося, з такої відстані побачити неможливо. І тоді погляд спробував сягнути ще далі. Ця височінь не була такою густою та синьою. Напевно, через те, що під нею не хлюпали смарагдові хвилі, натомість лежав жовто-зелений степ, такий самий неосяжний, наче море.
Нічого не вийшло й цього разу. Небеса не пускали його до себе. Навколо цвірінькали степові птахи. Він прислухався — крім них, кругом простягалася лише тиша. Очі заплющилися.
…Коли Данило прокинувся, Лук’ян сидів спиною до нього, трохи осторонь. Сонце перейшло небосхил і вже хилилося до обрію, ховаючись за китички трави, які росли найвище.
— Давно не спиш? — запитав Данило.
— Є трохи, — відповів той.
— А чому мене не збудив?
— Спи, ти більший. Тобі й сну більше треба. Я вже наспався.
Данило звівся на ноги й обдивився. Вони лежали на горбі, й місцину навколо можна було добре проглянути. Заспокоївшись, він усівся. Виявилося, Лук’ян прокинувся давненько і, перейшовши назад до струмка, надер верби й плів тепер вершу. Щось було з ним не те. Це одразу ж упало в очі. Лук’ян дивився перед собою, але, здавалося, нічого не бачив, і пальці його самі собою брали тоненькі гілочки й заламували їх, уплітаючи в належні місця, які відчували на дотик.
— Егей, брате! Що з тобою? — не зрозумів Данило.
— Нічого, — відповів той.
— Не поранений, бува?
— Ні.
— Мо’, заслаб?
— Усе гаразд.
Якийсь час вони плели мовчки, а коли верша була готова, Данило знову глянув на нього.
— Ти наче не тут. Зараз би хто наскочив — тебе голими руками можна брати.
— Сон мені наснився, — пояснив Лук’ян. — Жодного разу такого не бувало. Наче усе насправді сталося. Прокинувся сам не свій, ще наче там, у ньому. І думи тепер одна від одної важча. А куди від них подітися, не знаю.
— Розкажи, — попросив Данило.
Той якийсь час мовчав, а потім почав:
— Снилося мені, що їду я верхи з величезним загоном. А на чолі його князь Глинський Михайло.
— Хто?! — скривився Данило.
— Князь наш колишній, за якого ми пішли звідси.
— Та ж він помер давно.
— То й що, — не зрозумів Лук’ян. — Кажу тобі — наснилося. І радником я при ньому, ось так, як у Хизира був.
— І що далі?
— А далі сниться, що зустрічаємо ми у степу інший загін вояків, іще більший, а його веде князь Острозький Костянтин, той, про якого мірошник Радим розповідав.
— Тож він також помер! — здивувався Данило.
— Ну й нехай. Кажу тобі — наснилося. У сні не раз трапляється те, чого не буває. От зустрілися ми у степу, а я бачу — серед вояків Острозького ти на коні гарцюєш, і шабля у тебе золотом обкута. Шанує тебе князь, полковником ти у нього. Я кажу — Даниле, це ж я! Побратим твій! Не упізнаєш мене?
Данило зацікавлено слухав, а Лук’ян розповідав так, наче й справді досі перебував у тому дивовижному сні.
— Тоді ти з коня зліз та обійняв мене. І князі обидва обійнялися й разом рушили. А потім скакали ми у степу, аж доки не зустрілись із татарами. І рубали ординців наші вояки. І князі обидва, котрі тут між собою воювали, разом татарву били. А тоді ми верталися, і ти розповідав мені, що тепер човни будуватимеш такі, як у Фландрії, щоби плавали вони річкою нашою по всьому світі й торгували. І про гармати розповідав. І казав, що князь Острозький довірив тобі бути головним у тій справі. А ти бідкався, що як візьмешся за це, то бракне часу на янголів, котрі у церквах мають стояти.
Лук’ян замовк, збираючись із думками, а потім додав:
— Щойно воно наснилося, а вже багато чого й не згадаєш. Пам’ятаю лише, що кликав ти мене із собою, аби я оті книжки, що мав у палаці халіфа, наново переписав мовою русинів, та щоб люди наші читали їх, темними не були.
Обоє сиділи мовчки, забувши про сплетену вершу та голод, хоча день хилився до завершення.
— Мені б таке не наснилося… — мовив Данило. — Бачив я одного разу Казкову країну. Ще давно, коли з каперами плавав. Та й ти казав, що бував у ній зі своїм паном. Хіба ні?
— Виходить, так, — погодився Лук’ян. — Це був Істанбул, що в бухті Золотий Ріг, де султан править.
— Не знаю, як воно по-вашому, але вежі у ній високі, зі золотими куполами. І ще багато чого, що неможливо забути, лише раз побачивши.
— Справді, — ствердно кивнув Лук’ян, — лише раз я там бував, а досі перед очима стоїть.
— То я й хотів сказати, — не вгавав Данило, — але ти перебив. Щойно лише подумав про це. Оте, що наснилося тобі, — ще більша казка. Ще більше диво. І якби обирати — не бажав би я тієї Казкової країни. Отого б хотів, що ти у сні побачив. Наше воно. От тільки… Нема вже князів тих великих. А якби й були… Хіба б пішли рука об руку проти одного ворога? Хіба б оцінили те, що вміємо та можемо ми з тобою? Так само продали би поляку або ще кому, щоб на палю нас посадив і, мо’, щось вивідав…
— Ну, ось… — розвів руками Лук’ян. — А ти питаєш, що зі мною. Тепер, бачу, сам дійшов.