Усе відбулося за мить. Удар з розвороту встромив загнутий кінець скоби між його плечем та шиєю і, хапнувши повітря, Гатило зловився рукою, затискаючи рану, з якої сиркало й розливалося по щоці й одязі. Підхопивши його шаблю, Лук’ян кинувся назад до воза, де вояки, котрі залишилися на мості, тягли коня за вузду, аби дістатися місця сутички.
Данило вчасно побачив, що коїться і, викрутившись із останніх сил, вкресав ногами у спину фірмана, який у нестямі вицв’йохував батогом. Той лише мелькнув під кінські копита. Вискочивши на віз, Лук’ян розтяв мотузки на руках полоненого, а тоді сіконув шаблею у кінський зад. Оскаженілий кінь розкидав сторожу, не здатну впоратися з ним. За мить ноги Данила були вільні, й той схопив шаблю, що належала візникові. Сторожа Ганзевича розгублено відступала, хоча нападників було лише двоє.
Закряхтівши, Данило посунув віз до краю. Колеса зіслизнули з настилу, і другий кінь злетів за ним у річку, а велетень, здобувши волю, кинувся на ворога, несамовито рубаючи навсібіч. Простору на мості було надто мало, щоб розгублена сторожа могла скористатися численною перевагою. Намагаючись стати хоча б троє проти двох, вони лише заважали один одному. Коли впало двоє, ті, які залишилися, дременули геть.
Гатило сидів, притулений спиною до похиленої опори з поруччям, і важко дихав. Права рука його безсило сприснула на дошки, втім, ліва ще притискала те, що стирчало з тіла, заважаючи крові сюркотіти з рани. Туман уже починав застилати очі, але полковник розгледів обличчя ворога, котрий схилився над ним із шаблею у руці, його шаблею. На мить у голові проясніло, і, зглитнувши, поранений уздрів ще й другого, який стояв позаду, наче гора. Руки та ноги Данила були вільні, а правиця також стискала зброю.
— Бісова душа… — простогнав Гатило, хапаючи ротом повітря. — Від власної шаблі померти доведеться…
— Багато честі, — мовив Лук’ян, висмикуючи вільною рукою скобу з його грудей.
Полковник скрикнув. Із рани знову линуло. Поранений заборсався і, зібравши останні сили, вигукнув:
— Паля, паля чекає на тебе! У Кракові! Де Ганзевич?!
— Паля чекає на Лук’яна, — байдуже відказав той. — А я… Шейтан-бей. Перший радник Хизира, капудан-паші великого султана. І до нього тобі рук бракне.
Замах був короткий, і скоба застромилася гострим кінцем у чоло полковника, видобувши глухий стукіт та лишившись там назавжди.
— Гайда звідси! — мовив Данило. — Ганзевич до села поскакав. Зараз підмогу приведе. Швидше!
Не змовляючись, вони майнули балкою, і бігли так швидко, як дозволяли ноги. Там, унизу, текла річка Бог, та сама, до якої линуло усе живе в пошуках води, їжі й захисту. Та сама, що могла як прийняти, так і відкинути, як дати життя, так і забрати його.
Важка хмара щойно звільнила край небосхилу, проте сонце починало пекти з подвійним завзяттям. А двоє врятованих, напружуючи останні сили, бігли до річки. Вилізши на останній пагорб, вони спустилися порослим деревами схилом й увійшли у воду по пояс. Очерети на тому кінці плеса здавалися далекими, але обоє не відчували страху, пірнаючи головами у чорні відображення хмар. Це була їхня річка, й обом здавалося, що зараз нема нічого ближчого і надійнішого від неї.
— Допливеш? — запитав Лук’ян.
— Мушу, — відповів Данило. — А ти?
— Сподіваюся…
Вітер, здіймаючись над водою, куйовдив латаття, й у ньому губилися дві голови, поступово віддаляючись од берега.
Вони йшли степом, аби зігрітися, не присівши за всю ніч жодного разу. І лише коли рожева смужка замайоріла попереду, впали у високу траву.
— Не маю більше сили, — простогнав Лук’ян.
— І я не маю, — згодився Данило. — Давай перепочинемо.
— Давай, — підтримав той. — Далеко зайшли. Не знайдуть.
У животах дико смоктало.
— А таки не далися ми, — мовив Данило. — Дзуськи. Нічого. Зараз сонце пригріє, переспимося. Тоді у долину зліземо. Бачив — там річка якась. І верби по берегах. Вершу сплетемо — на ніч матимемо рибу. А зрання і на ситий живіт — воно інакше.
— Побачимо, — знизав плечима Лук’ян. — Візьми шаблю Гатилову, вона важча. Якраз до твоєї руки. А мені ту віддай.
— Чому ж ніс усю дорогу? — не зрозумів Данило, обертаючи зброю в руці. — Шабелька гідна. Золотом обкута. Давай спатимемо, бо скоро з ніг упадемо. Нема за нами сліду, ми ж долинкою ішли, струмком. А через оті бур’яни навіть хто би добирався — хрустітиме так, що мертвий очі роззявить.
— Гаразд, — не заперечував Лук’ян. — Збуди, як перший прокинешся.
Скрутившись клубком, він підібгав під себе коліна й заплющив очі. Притиснувшись боком до побратима, Данило перекинувся на спину, і його могутні груди почали здійматися високо та спокійно. Очі ще раз розплющилися, і він високо у небесах побачив хижого птаха, що кружляв трохи осторонь.
Згадав, як щось схоже трапилося торік у морі. Тільки тоді над головою літали чайки. Вони були набагато ближче, ніж оцей орел, і заважали роздивитися усю глибину небес, яка так наполегливо кликала до себе. А він намагався пронизати її поглядом у саму височінь, аби побачити, що там.