Націлена гострим носом у море, галера погойдувалася на тихих хвилях вранішнього прибою. Прибережні скелі ховали судно від погляду тих, хто міг пропливати осторонь. Бухта була глибокою. Навколо стирчало каміння, і здавалося, лише поворуши веслами — один з виступів протаранить борт, ломлячи дошки.
Хизир знав тут кожен камінь, кожну підводну скелю. Тому погляд його звужених очей спокійно дивився у далечінь в очікуванні здобичі. Час од часу він проходжувався палубою, а потім знову надовго зупинявся на носі, й тоді чобіт із загнутим догори носком спирався на широкий таран, а правиця торкалася руків’я важкої та кривої шаблі, що висіла на поясі.
Унизу застигли гребці. Люди неголосно перемовлялися, склавши руки на держаках весел. Жоден з них не був прикутий до лави, натомість кожен мав біля себе коротку шаблю. Серед них траплялися й чорні, проте голову кожного вкривала скромна потерта чалма, а деякі були навіть одягнені. Поміж рядів не ходили наглядачі з нагайками, проте направляючий на кормі сидів на обтягнутому шкірою барабані, тримаючи палиці напоготові. Усі чекали.
Заповнені рабами галери належали еміру Тлемсени — великому Абу Абдал Мухаммаду і пливли до берегів Магрибу. Це був шлях, звичний для таких караванів, і всі три мали з’явитися тут рано чи пізно. Заради цього варто було почекати.
Хизир слухався брата, хоч і не поділяв його поглядів стосовно багатьох речей. Арудж мав забитий у голову кіл, який володів усіма його думками і звався «іспанці». Заради їхнього знищення той утратив руку і був готовий віддати життя. І це тоді, коли навколо простягалися береги Магрибу — багаті та слухняні, якщо показати силу. Еміри Іфрікії провадили власну політику, яка не влаштовувала ні султана, ні невірних, і часто-густо намагалися догодити обом, маючи при цьому насамперед власний зиск.
Хизир знав і добре розумів, що не можна чинити дій проти султана, бо треба мати за спиною хоча б одну сторону світу, захищену від удару. Мир з османами — святе. З еміра ж, на його думку, належало тягти усе, що криво лежало. Байдуже, що він також молився Аллаху. Магриб повинен належати реїсам! Була би його воля — давно б уже караван з кількох десятків галер вклинився у пісок Магрибу, захопивши якесь із багатих міст. І тоді б не тулилися реїси на островах Ак-Денізу, що продуваються з усіх боків і на яких нема нічого, крім каміння. Втім, Хизир звик слухатися старшого брата.
Галери з’явилися лише опісля полудня. Усі три пливли неквапно, огинаючи острів, що далечів навпроти. Час настав. Рука розбійника вихопила зброю з піхов, і це було знаком. Весла зі шумом спінили воду. Удари бубна звучали рідко, і з кожним наступним весла врізалися у хвилі, розганяючи судно вперед.
— Воїни! — голос Хизира розкочувався над смарагдовими хвилями, що виблискували сонцем. — Брати! Нехай здійсниться воля Аллаха! Нехай береже нас Всевишній! До бою!
Барабан зазвучав частіше, і галера набирала потужного ходу. Четверо воїнів готували до пострілу обидві гармати на носі судна. Піна розліталася з-під весел, а тепер із кожним їхнім зануренням голос нападників лунав гучніше й гучніше. І кожен змах шаблі ватажка, здавалося, додавав руху галері.
Напад помітили, і весла емірських галер запрацювали швидше. Втім, одразу стало зрозуміло, що втекти їм не світить. Реїси вдало обрали місце для нападу між двома островами, тому магрибські галери не могли круто змінити курс і якийсь час мусили плисти далі, огинаючи свій берег. Відстань скорочувалася швидко. На палубах утікачів нуртував неймовірний рух. Не вщухали крики та звук ударів по спинах гребців. Але це не могло врятувати — надто багато живого краму набилося у трюмах. Наглядачі з острахом озиралися назад, адже боронитися від одної-єдиної галери, що зважилася на такий напад, не мали чим.
Погоня тривала недовго. Свіжі та вільні гребці Хизира встигли наблизитися на відстань гарматного пострілу на той час, коли караван із Тлемсени лише минув берегову лінію острова й отримав таким чином змогу повернутися кормою до нападників. Утім, врятувати це вже не могло. Бодай одну з тлемсенських галер чекало захоплення, і тепер усі три змагалися між собою за те, щоб не бути задньою.
— Хизире!
— Капудане!
Стривожені голоси реїсів залунали з корми, що стояла вище від палуби. Їхні руки вказували кудись у далечінь, правіше від курсу втікачів. Вискочивши догори, грізний реїс побачив, через що здійнявся галас.
— Ш-шейтан…
У неймовірній люті він замотав головою.
— Хай прокляне Всемогутній Аллах!
Судно продовжувало свій хід, але всі на ньому дедалі більше розуміли, що пожива цього разу втече. Сінан, підійшовши до ватажка, тихо мовив:
— Хизире, потрібно повертати. Це бойові галери еміра. Скоро вони будуть тут. Ми не здужаємо проти двох. І цих не наздоженемо. Треба змиритися.
Крива шабля з розгону влетіла у піхви.
— Ш-шейтан… Ти, син віслюка, забутий Аллахом нарід…
— Найпростіше образити чесного юдея, — спокійно відповів Сінан, не звернувши уваги на такі слова. — Важче обійтися без його мудрих порад. А ще гірше не прислухатися до них у скрутний час. Капудане, накажи повертати.