Удар струсив борт, полетіли тріски. Потім ще і ще. Удари розливалися жахливим болем у голові, й вона, у той час коли тіло вирубували з полону, навпаки, помаленьку занурювалася у глибоку бездонну темряву, де нема дна.
За зиму Джоні взяв ще два іспанських галеони. Та радість його щоразу тривала недовго і кудись подівалася, щойно закінчувався огляд трюмів. Там було досить різного краму, але ватажок не вважав його за добро і ставав злий та невдоволений. Капітан шукав іспанське золото, привезене з Нового світу. Інший берег цього моря, що звався Магрибом, за словами Джоні, належав реїсам, морським розбійникам з південних земель, де ніколи не буває снігу. Саме з них походив Маруф.
— Вони капери? — питав Данило, дивуючись власній кмітливості.
У відповідь з нього сміялися і казали, що вони смердючі пси і з ними краще не зустрічатися. Саме через їхнє хазяйнування біля берегів Іфрикії гішпани та португези намагалися проводити свої галеони зі золотом тут, ближче до північного берега, а отже, багата здобич снилася каперам недарма.
У бухті Гіоса далі стояли три посудини — останній «гішпан» виявився непоступливим. Він вдало маневрував, посадивши кілька гарматних ядер у борти «Харона», натомість Данилові ніяк не вдавалося влучити в ахтерштевень ворожого судна, бо Маруф довго не міг підкрастися до його корми.
От тоді-то по-справжньому вибухнула лють Джоні. Коли усе скінчилося, галеон із залишками команди просто залишили тонути серед хвиль. Здавалося, крики покинутих лунали навіть після того, коли уламки ворожого судна сховалися за обрієм.
А навесні до острова пристали два кораблі, й Джоні радо зустрів їхніх шкіперів. Ніколи раніше не доводилося Данилові бачити таких човнів. Обидва були довшими від «Харона», але вужчими і мали лише по одному великому вітрилу. Зате з кожного боку крізь діри у бортах до води простягалися безліч весел, що гребли одночасно. Судна припливли звідти, де залишилася незабутня «казкова країна», називалися галерами і належали іншій, з назвою «Венеція», що, за словами Джоні, була казковою по-справжньому.
Із усіх каперів старий Нілліс був найохочіший до розмов. Його терпіння здавалося ще довшим од сивого волосся та бороди, що звисали з-під капелюха із широкими краями. Лише йому вистачало наснаги говорити з твердоголовим каноніром тоді, коли у цьому не було потреби. Саме від нього запам’ятав Данило найбільше слів та дізнався про далеку країну Фризію, котра належала до фламандських земель і з якої Нілліс утік разом із капітаном. Саме Нілліс розтлумачив йому такі поняття, як «південь», «північ», «курс», «дрейф», «абордаж» і багато іншого, без чого немислиме життя капера.
— Я капер? — питав Данило, коли був упевнений, що ніхто не почує, а отже, не сміятиметься, тицяючи пальцем.
Виявилося, що Джоні мав грамоту, а саме це означало дуже важке слово «вергунг», від короля ще однієї країни — на ім’я «Енгленд», і у ній йому дозволено нападати на «гішпана», відбираючи добро. «Гішпан», а цим словом Нілліс міг називати як кораблі, так і землю, так і людей — було найгіршим, що є у світі, а отже, з ним належало воювати. «Гішпани» мали багато великих кораблів, гармат і забирали в добрих людей усе, а самих їх спалювали на вогнищі.
— Йоганн — «гішпан»? — запитав Данило.
І тоді вже сміявся навіть Нілліс. А ще десь дуже далеко, за величезним морем, за яке на ніч ховається сонце, а хвилі здіймаються вище од вітрил, лежала ще одна величезна земля, куди вміли плавати лише «гішпани». Звідти везли так багато золота, що ніхто ще стільки не бачив. Його й шукав Джоні у трюмах захоплених кораблів.
А зранку після ночі, коли рікою лився арак, на галери почали носити крам із захоплених узимку кораблів. І закотивши на палубу діжу, Данило побачив, хто гребе веслами. Їх було багато — схожі на татар, а також мешканців «Золотої країни». Траплялися й зовсім чорні, наче чорти у пеклі. Майже голі, усі вони сиділи на лавах, прикуті залізними ланцюгами, й трималися за держаки весел, чекаючи, коли накажуть плисти. Сморід, що стояв на судні, викликав здригання. Лише потім Нілліс зумів пояснити, що це раби — бранці, захоплені в інших, південних землях, що належали отим самим реїсам по інший бік цього моря, котре у мешканців незабутньої «золотої країни» звалося Ак-Деніз.
Уже наступного дня той самий старий розповів йому, що за все оте загарбане добро венеційські купці сплатили золотом, яке Джоні розділить поміж своїми каперами, а отже, буде у цьому і його, Даніеля, частина. Так водилося у каперів. І ніколи раніше не зміг би він уявити, що триматиме в руках справжнє золото, яке мають лише князі та король. Його золото, що належить йому. Похилена та порожня хатина зі солом’яним дахом чомусь сама спливла у спогадах. Тут було інше життя. І перед ним готові були стертися у пам’яті, наче хмарки неприємної мряки, отой сморід від нещасних, які мусили спорожнюватися під себе, тіла, що гойдалися на реях, та крики «гішпанів», котрі опускалися на дно слідом за своїм галеоном.