Ще інакші, яких також не бракувало, були більше подібними на справжніх коней, проте мали довгі вуха і були настільки дрібними, що той, хто їхав верхи, мало не волочив по землі ноги. Тому зазвичай на спину їм чіпляли величезні клумаки, від яких нещасне створіння, здавалося, мало б впасти.
Так минав день за днем, і коли наставала ніч, Лук’ян падав на вистиглий пісок, від якого починало труситися тіло, а те, що доводилося проковтнути перед тим, як заплющити очі, було гірше від щура, котрий потрапив до його зубів на розбитій галері.
Покупці живого краму, які підходили до купки бранців, рідко звертали увагу на виснажене, ледве живе тіло. Жоден навіть не зазирнув до його рота. Здавалося, цей пекельний ярмарок не скінчиться ніколи.
…Той, хто підійшов до нього, відрізнявся од решти, хоч і говорив тією ж мовою. Він був товстий, мав повні щоки й рухався швидко, дрібно переставляючи ноги. Покупець, недбало торкнувши по кістках виснаженого хлопця, довгенько розглядав обличчя, ніс, вуха. Дивився з усіх боків. Та найбільше його цікавили борода та вуса. Пальці араба обмацували його підборіддя та верхню губу, марно вишукуючи волосся. Зазирнув навіть межи ноги.
Вони довго радилися, і зрештою покупець дістав монети. Лук’яна схопив зовсім чорний слуга, і хлопець, ледве пересуваючи ноги, рушив за ними.
Їх було четверо. Інші виглядали молодшими від Лук’яна — майже діти. Їх везли два дні під палючим сонцем разом з іншими бранцями, а навколо простягався лише пісок. Страшні горбаті коні тягли вози, що мали тільки по двоє коліс, видаючи час од часу іржання, від якого мороз ішов по шкірі. Усіх заштовхали до ями з водою, де вони довго бовталися, відтираючи піском бруд та сморід. Товстий господар ненадовго зник, потім з’явився і роздавав слугам накази, сварячись своєю кострубатою мовою.
Зовсім голі, вони сохли на сонці, після чого отримали їжу, яка вже не смерділа. Голод був дикий, і невдовзі їм дали ще харчів. Тут було тихо, лише зрідка лунали чиїсь голоси або гикання тих самих горбатих коней. За стіною з каменю здіймалася у небо висока біла будівля з круглим дахом, поруч із якою росли дивні дерева без гілок, які не уявилися б навіть у сні. Одного разу на високу стіну, махаючи крилами, вистрибнув великий, схожий на індика птах. Він мав довжелезний хвіст із красивим пір’ям, а кричав страшнючим голосом, наче той самий горбатий кінь.
Наступного дня слуги товстого араба привели ще двох таких самих хлопців. Усіх зачинили до будівлі з невеликим віконцем, куди не потрапляла спека. Тричі на день приносили їсти, а на вечір усіх заганяли до ями з водою, де вони милися. Ще найпершого дня майже чорний слуга приніс по шматку грубої тканини, в яку можна було загорнутися, аби не мерзнути уночі. Вони мовчки лежали, насолоджуючись закінченням пе́кла.
За стіною вирувало життя. Сюди постійно долітали голоси, тупіт копит та незрозумілі звуки, схожі на крики невідомих звірів. Найчастіше це відбувалося пізно увечері та опівдні, й тоді мороз ішов по шкірі. Такі голоси могли належати лише жахливим чудовиськам. І якщо тут ходили чорні люди, їздили горбаті коні, то, на думку Лук’яна, могли жити й потворні казкові страховидла. А чим далі минали дні у ситості та відпочинку, тим більше охоплювало відчуття незрозумілого жаху. Що як усіх їх миють та відгодовують, аби згодувати дикому кровожерливому створінню?
Цього ранку їм не принесли їжі. А коли сонце стало високо над куполом палацу, розливаючи по пісках спеку, хлопців вивели надвір і зв’язали руки за спиною, а потім повели до іншого, більшого будинку. Вони злякано переставляли ноги, спотикалися, зацьковано поглядаючи навсібіч у передчутті найгіршого.
Господар їхній був уже тут. Він вказував, а двоє слуг, підперезаних довгими фартухами, до чогось готувалися. Лук’ян побачив ніж. Усе відбувалося швидко. Двоє дужих арабів схопили хлопця, котрий першим потрапив під руки і, здерши з нього нехитрий одяг, потягли до низького столу. Кожен схопив по руці та нозі нещасного зі свого боку. Піднявши таким чином, його поклали на спину й розтягли на столі, а один із підперезаних схопив за грішне тіло між ніг. Інший обмотав міцним тонким мотузком і затягнув вузол. Бідолаха смикався й волав не своїм голосом. Ніж у руці першого рухнувся блискавично, й відсічене чоловіче тіло впало у глиняну миску.
Неймовірна порожнеча скувала усе нутро Лук’яна, відбираючи можливість рухатися. Пальці шкребли по стіні, а затерпле від жаху тіло повільно сідало на підлогу. Зараз це робитимуть із ним. Зараз. А він не здатний навіть поворушитися. Хлопець, який мав бути другим, видирався скажено. З усіх шести він виглядав найбільшим і найсильнішим. Утім, усе було марно. Його розтягли та поволочили до страшного столу, де чекали двоє майстрів своєї справи.
Від криків нещасного у Лук’яна попливло перед очима. Здавалося, грудям бракує повітря. Він хапав ротом, не здатний його зловити. Світ затьмарився, і темрява заволокла йому очі, швидко поглинувши усе навколо.