Зміни, що відбувалися з Джоні, давно помітили усі. Він ставав чимдалі мовчазнішим, не терпів порад, а прояви його люті бували страшними та непередбаченими. Усе частіше у спільноті каперів лунав шепіт невдоволення, котрий припинявся щоразу, коли заходив ватажок. Усе це Данило спостерігав мовчки, намагаючись не встрявати у небезпечні розмови і триматися подалі.
За цей час він навчився обережності та, як здавалося самому, став хитріший, хоч і розумів, що до інших йому ще далеко. Тому, коли відбулася роздача венеційського золота, Данило повважав за краще залишити свою частку в капітана. Щоправда, частину Джоні забирав собі за збереження, зате увесь скарб мав залишитися цілішим. Так чинили багато каперів. Були й такі, які уночі таємно ховали власне багатство десь на острові. Хитруна могли вистежити навіть свої, позбавивши нажитого. Так сталося недавно з Кунфом на прізвисько Рибоїд. Запаси його несподівано зникли. Той, кого запідозрив ошуканий, клявся, що непричетний до крадіжки. Усе вирішив двобій на абордажних шаблях, після якого Рибоїд до вечора помирав із розпоротим черевом.
Захоплені іспанські галеони не везли золота далеких земель, а про Йоганна, здавалося, зовсім забули. Втім, насправді це було не так. Джоні таки залишив живим одного з нещасних, які пливли на тому голландському кофі. Коли топили усіх, він збагнув, до кого потрапив, і кричав, що знає його брата Йоганна ван Герста. Поговоривши з полоненим наодинці, ватажок залишив моряка живим. Відтоді Патрік завжди був біля капітана. Він міг вільно ходити островом і виконував дрібні доручення.
Одного разу, оголосивши збіговисько, Джоні повідомив про свій задум. Патрік з Гента справді знав Йоганна ван Герста, кілька разів плавав на його кораблях. Увесь цей час Джоні розмовляв з ним про Фландрію, намагаючись зловити на брехні. Це не вдалося, і тепер уже сам полонений розповідав каперам те, що наказав капітан. Йоганн ван Герст, як вважали у Фландрії, завжди належав до знатних людей, які не бажали бути васалами «гішпанів» і підтримували політику, спрямовану проти короля. Кілька років тому, беручи участь у війні фризів проти імператора Максиміліана Австрійського, він утратив дружину та свої володіння у Фризії. Відтоді ним і заволоділа думка плисти до Нових земель, де сходить сонце і куди плавають лише «гішпани».
Капери слухали з роззявленими ротами, тим часом, як їхні очі таки випромінювали недовіру.
— Три роки перед тим, як мав я відплисти сюди, дейхграф ван Герст отримав відповідь на своє прохання до короля іспанського Фердинанда та великого імператора Максиміліана, в якому просив дозволу плисти на здобуття нових земель, як зробив це свого часу дон Кристобаль Колумбус. І отримав відповідь, що король таке плавання благословить, якщо дейхграф покінчить зі своїм братом Джоні, тобто з усіма вами, які грабують іспанські галеони. Я знаю це, бо був записаний до команди одного з галеонів, які мали плисти у Новий світ. Цей корабель був великий і не схожий на інші. Таких я ще не бачив.
— Тепер ви розумієте своїми курячими головами, що сталося насправді? — тлумачив Джоні, перебивши Патріка. — Саме ці кораблі ледве не потопили нас у морі Кара-Деніз! На них Йоганн мав плисти на схід, але, не отримавши дозволу імператора, мусив переслідувати нас і мало не загнав на інший край світу! Байдуже, диявол нам поміг чи Господь, але він не зупиниться. Мій брат утратив замок у Фризії, дружину, яку кохав, бо, на відміну від вас усіх, був на це здатний. У нього не залишилося нічого! Ви чули — Патрік назвав його дейхграфом. Багато з вас розуміє, що то за титул. Вельможа без замку та землі, виконувач королівської волі. Йоганн ніколи не зупиниться. Він збудує нові кораблі, придумає нову хитрість і припливе за нами.
— І що ти хочеш робити?
— Що пропонує капітан?
Вигуки лунали відусіль. Витримавши паузу, Джоні підняв руку. Голоси замовкли.
— Ми повинні захопити галеон португезів, з якими у «гішпанів» мир, і тоді під їхнім прапором крізь Джабал Тарік вийдемо до Атлантики та здовж узбережжя дістанемося берегів Британії.
— А навіщо нам Британія? — голоси звучали різнобоєм, напруга почала зростати.
— Ви не забули, що це таке? — Джоні підняв королівський патент високо над головою. — Оцей вергунг проголошує, що усі ми перебуваємо під захистом короля Англії! Ми — піддані англійського короля!
— Де був цей захист, коли твій брат розстрілював нас у Кара-Денізі?
Та Джоні знову приборкав натовп:
— Коли ми билися з Йоганном по той бік Босфору, це ще не було найгірше з усього можливого. Ми викрутились, і це підтверджує, що я правий. Гірше попереду. Настане час, коли нам оголосять справжню війну і поженуть нас, як скажених собак. Ось тоді ви будете питати мене, куди подітися, де знайти берег, на якому вас не повісять без суду. Ось він, цей берег!
Джоні трусив патентом перед очима каперів, намагаючись втлумачити замислене.