Гастос був старшим у грецькій общині, що з давніх-давен жила на острові. Усі проблеми з каперами розв’язували завжди через нього. Будь-коли він міг прийти й вільно говорити з Джоні. Для каперів ця людина була недоторканою. Цього разу він прислав двох селян, щоби повідомити про діжі й тюки, які викинуло на берег сусіднього острівця. «Привид» не міг би вмістити вантажу, тому довелося вивести з бухти «Харона». Галеаси португезів іще не були готовими до плавання після абордажу.
Джоні взяв маленьку команду найдужчих, достатню, аби вести судно на близьку відстань. Звісно, Данило потрапив сюди одним з перших. За цей час він наблизився до капітана і не раз виконував важливі доручення. Головний канонір отримав місце для спання поруч із ватажком і дедалі більше часу проводив у спільних застіллях. Наближалася пора вимушеної бездії, і люди все частіше віддавалися порожнім розвагам, згадуючи про жінок, гру в кості й арак.
Двобої на тетрагоні, а так греки називали місце між чотирьох скель, стали майже нормою. Для Данила це було не так бажанням відточити володіння зброєю, як розвагою. Билися переважно на абордажних шаблях, іноді маючи по одній у кожній руці. Не раз доходило до справжньої бійки, коли розлючені супротивники втрачали останній глузд. Тоді втручався Маруф із кількома призначеними на цей день каперами. Винних жорстоко сікли.
Джоні завжди бився довшою та прямою шаблею, яку називав рапірою. Не раз ватажок запрошував на пару Данила, майстерність якого у цій справі значно зросла. А стриманість каноніра викликала повагу поплічників. І жодного разу він не впав у лють, пропустивши болючий удар плазом або ж почувши образливі зауваження.
…Це не був загублений крам. Вантаж виявився чужим. Вочевидь, у цій першій зимовій бурі постраждали не лише їхні кораблі. Нічого цінного там не знайшли. Забравши на борт порожнього галеаса лише кілька діж та просмолених мотузків, «Харон» відплив.
— Сьогодні купаємо Маруфа, — спершись на фальшборт поруч із Данилом, тихо мовив Джоні. — Хлопці хочуть розваги.
Данило з розумінням кивнув. Араб тримався завжди насторожі, тому розвага обіцяла бути цікавою. Від гарматія каперів найменше чекали подібних витівок, тому саме його й пустили уперед, і коли Маруф глянув у бік решти, той кинувся та скував його залізними обіймами. Передчуваючи лихе, араб схопився за ніж, але прибічники Джоні не дрімали. Йому заламали руки і почали в’язати. Нещасний бився тілом, видаючи дикий вереск та прокльони по-своєму, проте вдіяти нічого не міг.
Відчувши свою непотрібність, Данило підвівся. Далі усе сталося швидко. На шию Маруфу накинули зашморг із каменем і перекинули його через поруччя. Відбувалось якесь божевілля. Спочатку Данило кліпав очима, нічого не розуміючи, і лише коли тіло гахнуло у хвилі, здіймаючи бризки, кинувся за ним.
Джоні виріс наче з-під землі. Вістря його рапіри вперлося у груди непокірного каноніра, стримуючи хід хлопця. Біль зупинив Данила. Джоні продовжував дивитися йому в очі, а вістря зброї відсувало кремезну постать до щогли, аж поки її не торкнулася спина.
— Тихше, — проказав ватажок. — Не так швидко, юначе. Ти своє вже зробив. Вистигни.
Рапіра таки опустилася і лягла у піхви.
— За що?! — заревів Данило, — ковтаючи сльози. — Навіщо? Що він зробив?
— Маруф не послухався свого шкіпера, — пропікаючи поглядом нещасного хлопця, мовив Джоні. — Він не повірив йому. Збурював людей до бунту. А якщо станеться розбрат — усе пропало. Гішпани візьмуть нас наступного ж дня і повісять на площі у Мадриді. Отож ти разом з нами врятував усіх. Бачив колись восьминога? Якщо пошкодити одне щупальце, він не зможе плисти. Краще його взагалі відтяти. Це ми й зробили.
Данило зрозумів слова Джоні. Страшне відчуття не давало заснути ані цю ніч, ані багато наступних. Він прокидався від того, що несподівано починало товктися серце, бо воно такого розуміти не бажало.
Склавши руки долонями попереду грудей, як учили, Лук’ян стояв у кутку величезної зали, намагаючись зловити кожен рух та кожне слово інших учасників дійства. Тут, у палаці еміра, усе вирішував Салах аль-Назір — старшого віку прудкий жилуватий чоловік із гострою борідкою та проникливими очима, які неможливо здурити. Здавалося, вони здатні вшниплюватись у самісіньку середину кожного і бачать усе.
Поруч, у фонтані, викладеному червонявим камінням, сюркотіла вода, відволікаючи увагу. Джамад, хлопець у червоній чалмі й тонких широких штанях, підхопив вирізьблену з дерева кінську голову і, пересуваючись особливим дрібним кроком, поніс на інше місце. Коліна його майже не відривались одне від одного, а сам він наче плив залою, швидко переставляючи ступні поступом, схожим до їжака. Підлога посередині зали складалася з клітинок темного та світлого відтінку, і, повернувши по них кілька разів, Джамад присів, обережно поставивши голову коня поміж інших дерев’яних фігур.