Слуги Ахмада відразу ж ухопили нещасного й потягли на стіл. Сам Ахмад помітно нервувався, бо довго вишукував цих хлопців, які мали відповідати вимогам не лише за віком, а й за статурою, мати приємні риси обличчя, щоби бути достойними обслуговувати гарем та палац. І тепер цей нахаба Карим намагався втрутитися у його справи й відібрати заслугу. Нехай би сам товкся по базарі й вишукував те, що потрібно.
Здригаючись од криків нещасних, Лук’ян розумів, що невдовзі стане наступним, проте не міг второпати суті того, що вимагав грізний воїн. А час летів невблаганно. Цей останній кричав так, що обличчя Ахмада мимоволі скривилося. І коли слуги зав’язували рота черговій жертві, Лук’яна схопили за руки й поставили на коліна перед новим господарем. Язик Лук’яна затерп, і він не міг вимовити ні слова.
— Саїф альмубараза, — Карим показав на шаблю, що виблискувала під променями з вікна. — Мін, ібріг, гхаммад…
Дужа рука з невеличким перснем вказувала на те, що розкидали по підлозі, а відтак знову повернулася до шаблі.
— Саїф алмубараза, — промовили неслухняні губи.
Він повторив усі назви, після чого рука воїна обійшла усе це задом-наперед, навмисне, щоб заплутати Лук’яна, та він упорався. На підлогу поміж усім цим поклали нагайку, шмат тканини й мотузку, якою перев’язували тіло.
— Мулабіс, еаса, хабл… — продовжив Карим, ускладнюючи завдання.
Лук’ян називав безпомилково усе, на що вказувала рука, а коли вона зупинилася на піхвах од шаблі, вимовив це слово так, як робив головний господар, — з якимось придиханням, аж із грудей.
— Гхаммад…
Брови воїна здивовано рухнулися. А Лук’ян лише тепер зрозумів, чого той хоче. Карим, якого слухався навіть товстий господар, намагався визначити найрозумнішого з чужоземних хлопців, приречених бути рабами на цій землі. Несміливо простягнувши руку, Лук’ян перерахував своєю мовою усе розкидане, а сказавши «дев’ять», показав йому дев’ять пальців. А тоді відразу ж зробив це грецькою.
Тепер здивувався Ахмад, і Карим помітив це.
— Він говорить грецькою, — неохоче пояснив старший євнух, — але не грек. Цей хлопець мовить якоюсь слов’янською.
Інший, також озброєний шаблею воїн приніс шматок вугілля та, віддаючи його Кариму, низько схилив голову. Лук’яна знову змусили рахувати, і щойно той називав число, Карим малював на стіні якусь невідому позначку, промовляючи по-своєму. Позначок виявилося також дев’ять. Схопивши шмат тканини, він стер намальоване, залишивши на білій стіні лише розмацькану чорну пляму, і простягнув вуглика Лук’янові.
— Атхнан, тхлатх, арбе… — старанно вимовляв той, згадуючи, як виглядають закарлючки, зовсім не схожі на числа з Біблії, за яку свого часу бив отець Никодим.
Обличчя Ахмада спохмурніло. Щойно тільки він зітхав із полегшенням, спостерігаючи, як хлопчиків повертають йому назад. Той, хто залишився останнім, підходив йому найменш, адже був найстаршим і на бороді його вже починало щось пробиватись, а тіло у той час залишалося хирлявим та кволим. І лише зараз головний євнух зрозумів, кого втрачає. Розум хлопця вражав. А у голові крутилися можливості використання цього бранця. Пізно. Усе втрачено. Нехай скарає великий Аллах того лева, що який, вийшовши з клітки, роздер одного зі сібі. Нехай відбере руку в того, хто погано її зачинив. Нехай…
Карим не дочекався до кінця. Схопивши Лук’яна за плече, відтягнув од стіни і штовхнув до воїнів, які прибули з ним.
— Цей раб мені підходить, — мовив охоронець. — Я забираю його до шатранджу повелителя.
— На все воля Аллаха, — усмішка Ахмада поховала на його обличчі усі відчуття та емоції, що просилися назовні.
Цей рік був напрочуд невдалим. Ще до настання зими, коли подув північний вітер Бора, почалися бурі, одна з яких застала каперів у вузькій протоці, перед якою простягалося лише море. Врятуватися вдалося не всім. Вони втратили два судна, що, не змігши вийти з протоки, розбились об скелі. Тільки частину скарбу вдалося зібрати по березі. Джоні зловтішався.
У бухті Гіоса залишилося четверо кораблів, у тому числі два захоплених у португезів галеаси. Джоні таки переконав спільноту вчинити це, бо тепер у Новий світ плавали й португези, а отже, заповітні скарби могли бути й на їхніх суднах. Сподівання канули у морські глибини. Галеаси виявилися завантаженими спеціями зі східних берегів. І марно Джоні доводив, що цей вантаж за цінністю мало не перевершує чарівний метал. Йому не вірили.
Усе змінилося, коли восени припливли венеційські галери. Капери на власні очі побачили золото, яке купці залишили за нікому не потрібну смердючу траву. І капітан зробив нову спробу закликати спільноту в далеке плавання. Нічого не вийшло. Ба більше — тепер багато хто винуватив його у втраті двох кораблів, адже задум зробити ще один напад у морі належав ватажкові. Та Джоні не здавався. Те, що йому таки вдалося здійснити, мало змінити усе подальше життя каперського братства.