— Ось вона, ця земля. Тому нам треба виконувати зобов’язання перед королем Англії. І частина золота, яке ми разом ділили, призначена для цього. Тепер далі — навіщо вам ваше золото? Ні, я запитую, поясніть мені! Яка вам користь із того, що воно лежить у землі по всьому острові, а половину його вже викопали й переховали греки. Не знаєте? Я також. В англійському королівстві є місця, де можна краще його прилаштувати. Ті, хто володіють скарбом, віддають його туди, отримуючи таке саме підтвердження за підписом короля. За його зберігання треба віддати невелику частину. Зате, коли ви притягнете на англійське узбережжя свої старі та хворі кістки, вже не здатні тримати абордажну шаблю ані лізти на рею, то зможете його забрати й купити собі дім і клапоть землі. Думайте головами, набитими, можливо, ще чимось, окрім водоростей!

Галас, що здійнявся, чули по всьому острові. Переважна більшість каперів уважали, що їх збираються надурити.

— Добре, — підняв руку ватажок, — то чому не всі ви закопуєте свій скарб, а залишаєте у мене на тих самих умовах, навіть не засвідчивши на папері? Я міг би забрати його і втекти! Але ж ви залишаєте, щоб колись забрати.

— Ти капітан! Ти шкіпер!

— Ти ватажок, — лунали вигуки.

— Твоє золото під охороною!

— Король Англії — ще більший ватажок. Йому нікуди втікати. У нього скарби охороняє ціле військо! Чого вам іще? До того ж, не знаю, чи зрозуміють це ваші порожні голови, але за кілька років золота, що ви залишили, стане ще більше.

— Король додасть нам свого! — гиготіла команда. — Поділиться…

— Ні, — похитав головою Джоні. — Свого він не додасть. Але, взявши ваше, використає його на якусь справу, від якої збагатіє ще більше. Для того, щоб возити і продавати товари, потрібен корабель. Щоби збудувати його, необхідне золото. Що робити, як його нема? Король бере ваше золото, яке зараз вам не потрібне, і будує кораблі. За рік ці кораблі перевозять зерно, гармати, смолу — все, що можна продати і купити. Від цього король багатіє. Він повертає собі використане ваше золото для того, щоб віддати його вам, і ще, крім нього, залишається багато. Скарб народжує скарб.

Капери жваво обговорювали почуте, не шкодуючи міцних слів. Місцями починалася шарпанина, загрожуючи перерости у бійку. Піднявши мушкетон, Джоні випалив у повітря. Усе затихло.

— Тож ми попливемо до берегів Англії, виконаємо наше зобов’язання перед королем і прилаштуємо у надійне місце своє золото. Усе це варте, аби витратити рік вашого нікчемного життя. Але то ще не все. Коли ми будемо плисти поблизу берегів Фландрії, де нас чекають із не меншим нетерпінням, аніж у Мадриді, аби повісити на площі, кілька з вас висадиться на берег. Мій брат Йоганн не облишив намірів про Новий світ, а отже, і про наше знищення. Але ми першими знищимо його. Там, де він не чекає. Випередимо його. Оця людина, — він тицьнув у плече Патріка, — знає про нього все і готова стати капером. Ця людина знає, де і коли буває Йоганн. Ми зробимо це. І тоді житимемо вільно та безпечно. Наскільки це можливо для капера.

Сміх, що прозвучав, зменшив напругу.

— Але хто це робитиме? — залунало з усіх боків. — Хто залишиться у Фландрії? Хто довірить тобі своє золото, а сам піде пхати власну голову в зашморг?

— Тому, хто так учинить, я віддам свій скарб. Усе, що маю тут, на Гіосі. Навіщо воно мені? За виконання зобов’язань перед англійською короною мені заплатить король. А золота я здобуду ще. Ми ж натрапимо колись на галеон із Нового світу! Я віддам свій скарб за голову брата! — голосно вигукнув Джоні. — Беріть його вже! А якщо ви не довіряєте мені, пливіть уночі й заховайте його на якомусь із островів. Нехай лежить там.

Те, що здійнялося далі, було схоже на найбільшу бурю. Вони сперечалися, кричали, хапалися за ножі. Здавалося, це ніколи не закінчиться. Джоні мовчки попивав арак, чекаючи завершення.

Данило закляк на своєму місці, не беручи участі у суперечці. Думки розбіглися. Кому повірити? Як правильно вчинити?

Зрештою підвівся Маруф. Його здоровезна постать у чалмі нависла над розбурханою спільнотою, й усі замовкли. Він погано висловлювався фризькою мовою, проте зрозуміти могли всі.

— Ти захопливо говориш, капітане, — почав араб. — Усе це добре слухати, але чи станеться так, як кажеш? Хто зна? На моїй землі мовлять: найбільше золота — на сонці. Та чи варто прагнути туди, щоб набрати його собі? Тут ми свої. Ось наш берег, і на ньому нам не потрібний чужий король. Усе ми вирішуємо самі за нашим справедливим законом. Навіщо нам робити золото за допомогою золота? У морі плаває ще багато галеонів, і ми вміємо забрати його звідти. Це ми добре вміємо. А щодо твого брата — невідомо, чи стане йому розуму та сили відшукати нас тут. Для чого робити те, що важче, якщо є інше, що легше?

Вигуки свідчили, що багатьом сподобалася мова Маруфа. Здійнявся новий галас, і в ньому все частіше чулися крики «діжу!».

— Діжу! Ставити діжу!

Перейти на страницу:
Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже