Йоганн ван Герст стояв у приймальній залі, впираючись руками у стіл, а очима у склепіння головного коридору, звідки лунали кроки. Його важкий погляд наче бажав витягти їх з кам’яного мороку, прискоривши появу того, кому вони належали. Пряме світле волосся завмерло на плечах, а довгий згорблений ніс нагадував самого господаря похмурих покоїв. Широкоплечий приземкуватий воїн застиг позаду, склавши руки за спиною, і теж очікував розвитку подій.
Він з’явився в супроводі герольда та слуг, справді трохи накульгуючи, у плащі, що ховав майже увесь одяг та зброю, також із прямим білявим волоссям. Обличчя гостя не висловлювало нічого, а уклін виявився стриманим. Не менш стримано кивнув головою і господар замку. Посланець витягнув з-під плаща цидулку і, розкрутивши папір, проголосив:
— Ми, Максиміліан Перший Габсбурґ — ерцгерцог Австрійський, король Германії, Карінтії, Тіроля, герцог Бургундії, Фландрії, Голландії та Люксембургу, вважаючи себе Першою особою Священної Римської імперії і враховуючи міркування щодо її блага та процвітання, схвалюємо прагнення нашого підданого дейхграфа Гронінґена Йоганна ван Герста стосовно розбудови імперського флоту в північних морях та відкриття нових земель у вест-індійському напрямку і сприятимемо всіляко їхньому здійсненню.
Йоганн продовжував стояти у тій самій позі, ловлячи кожне слово гінця. Якась тінь надії промайнула на суворому обличчі голландця, а імперський посланець продовжував:
— Разом з тим, змушені ми зауважити, що брат ваш Ханс на прізвисько Джоні, якого підтримує наш ворог — король Англії, зневажаючи закони Божі та імперські, упродовж трьох років чинить морський розбій, грабуючи кораблі флоту Священної Римської імперії, привласнює добро наше та монархів союзних держав, захоплює та продає в мусульманське рабство християн-католиків, наших вірнопідданих, заподіючи таким чином шкоду християнській вірі та справам імперії.
Важка тінь пролягла на обличчі ван Герста. Згорблена постать його випросталася. Тепер він уже не чекав дива.
— Ми, Максиміліан Перший Габсбурґ своєю владою наказуємо нашому підданому дейхграфу Йоганну ван Герсту ув’язнити його брата Ханса і доставити у залізі перед справедливий гнів нашої королівської персони. Лише після цього ми знайдемо можливість повторно розглядати дане звернення.
Далі ван Герст уже не чув. Очі застелило паволокою, сильнішою від туману, що продовжував огортати море і замок Гронінґен. На відміну від нього, вона була чорною.
— Я давно порвав зі своїм братом, — проказав Йоганн, коли королівський посланець закінчив говорити. — Ханса батько перед смертю прокляв і залишив без спадку. Між нами давно…
— Я лише посланець, — прозвучало у відповідь, — і моїми вустами говорить Його Величність король. Готуйте експедицію, мілорде. І привезіть Джоні, ще до того, як Його Величність проголосять імператором. Імператор милостивий до вірних підданих. Це і моя особиста порада.
Кроки стукали, віддаляючись, і тепер уже не було в них нічого хвилюючого, урочистого — лише безвихідь. Запала мертва кам’яна тиша, проте не надовго. Рвучко повернувшись, Йоганн ван Герст із жахливим металевим звуком вихопив першого-ліпшого меча, що відблискували на стінах під вогнем смолоскипів, і з диким криком обома руками опустив на стіл, розрубуючи навпіл злощасну цидулку некоронованого імператора.
Данило сидів на низенькому ковбані й, обійнявши схрещеними ногами інший ковбан — липовий, справно орудував теслом, вибираючи деревину зсередини. Його сильні руки надійно тримали маленьке, але гостре тесло, здавалося, зовсім не призначене для такої роботи. Стінки майбутнього вулика виходили рівними, а купа щепи та стружки скоро мала сягнути його колін. Поруч стояв дашок вулика, також вирізьблений із суцільної колоди у вигляді голови лісового дідка з бородою та очима.
Висолопивши язика, парубок довершував справу. Дно ставало все тоншим і, вирішивши, що вистачить, він узяв зроблене з уламка татарської шаблі долото. Тепер мав проробляти отвори для бджіл. Потім рамки. Сонце сховалося за грушу, і рукав подертої та замацьканої сорочки Данила обтер спітніле чоло.
Стукіт копит та голоси людей перервали роботу. Їх було четверо. Данило вже чув про княже військо і зараз, роззявивши рота, роздивлявся вояків, які відразу зробили тісним таке велике подвір’я, позаводивши сюди коней.
— А ось, гляди, який латник! — вони обступили Данила. Той, підвівшись, боязко озирався на непроханих гостей, не розуміючи, чого від них чекати.
— Добрий бичок! — Мирон Гатило, облишивши поводдя, по-хазяйськи обмацував плечі й загривок парубка, який стояв, наче гора. — Ого… Готовий воїн! Скільки літ тобі, хлопче?
— Шістнадцять… буде… — сам не розуміючи, для чого, Данило вирішив набавити, напевно, щоб не виглядати хлопчиськом поруч із такими вояками.
Очі його приліпилися до шаблі того, хто був тут вочевидь найголовніший.
— То ти готовий латник! — зрадів Мирон. — А це що таке?