— Боже святий… це зробив ти?
— Так, ваша милосте…
Ван Герст продовжував розглядатися по неохайній домині, де кругом валялася стружка та інструменти митця.
— І це ти робив щоночі? Скільки часу?
— Не знаю, мілорде. Довго. Але щойно сідав за цю роботу, як швидко наставав світанок.
Не здатний оговтатися, Йоганн розглядав дерев’яну статую з усіх боків, коли погляд його впав на щось схоже, закрите обривком вітрильної тканини.
— А це що? Що ще ховаєш?
Данило лише мовчав, втупивши очі у землю.
— Відкрий, наказую тобі!
Не в силах чекати, ван Герст смикнув простирадло, скидаючи його на каміння.
— Сили небесні…
Це прошепотіли губи нещасного дейхграфа. А Данило незграбно застиг, спостерігаючи картину, як на жорсткому, понищеному вітрами та сіллю обличчі господаря проступають зовсім інші риси, такі, що годі було сподіватися колись побачити.
— Сили небесні…
Очі його зволожилися, а горло зробило рух, наче суворий шкіпер бажав проковтнути те, що заважало. Губи ж ледь чутно промовляли слова молитви.
Утім, ця людина не мала права на слабкість. Йоганн різко повернувся і промовив, дивлячись на свого слугу:
— Я забираю це.
— Так, ваша милосте. Дозвольте занести до вашого замку.
— Ні, це зробить моя сторожа. Зараз.
У дверях дейхграф обернувся і мовив:
— Невдовзі до тебе завітає кюре з монахами братства Святого Мартіна. Скажи їм, що на створення янгола тебе спонукали любов до Господа і бажання збагатити святе Братство. А творіння своє віддай їм.
Засідання трибуналу святого братства розтяглося на кілька днів. І хоча вже першого дня святі отці визнали богоугодний вигляд Данилового творіння, суперечка з приводу того, чи місце йому в церковній обителі, розгорілася не на жарт. Вікарій, котрий прибув із Грюнса, марно намагався з’ясувати, в яких місцях народився та жив підсудний, а отже, і до якої церкви належав. Згадка Данила про короля «литваків» Ягеллона нічого не прояснила, бо, за свідченням капелана, у цих землях поряд із католицтвом процвітала єресь. Молитви рідною мовою забулися, а фризькою або ж латиною ніхто його не навчив.
Усе закінчилося просто — Деніелу, визнаному заблудлою вівцею на шляху до Господа, враховуючи його заслуги перед містом та святою церквою, було запропоновано прийняти католицьку віру — як свідчення відсутності зв’язків із дияволом. Янгол того ж самого дня зайняв місце у церкві замку Гронінґен поруч із вівтарем, а майстрові було дозволено створювати під наглядом братства святі образи з дерева і каменю.
Але на цьому не сталося. Найголовніше відбулося лише згодом. Одного вечора, коли виправданий сидів у темному домі, не знаючи, радіти такому закінченню чи ні й куди тепер прикласти руки та душу, неспокійну із недавніх часів, у двері постукали. Його кликав господар. Із завмиранням серця Данило увійшов та вклонився. Слуга зачинив двері за його спиною.
— Деніеле, — промовив дейхграф, — це творіння тепер завжди стоятиме ось тут. А ти… Ти зробиш іще одну. Я втратив віру, що новий імператор згадає про мене. Скоро зима. Зібратись у це далеке плавання ми вже не встигнемо. Я надішлю ще одне прошення. А ти зробиш іншу Елізу, яку Вілфорт встановить на бушприті мого флагмана. Вона поведе нас за собою до берегів Нового світу. І принесе нам удачу.
Погляд його світився, а очі випромінювали шалену надію.
— Ми знайдемо нові землі. І збудуємо там міста й села. І храми, в яких не буде папських єзуїтів, а тих, хто читатиме Біблію фламандською, не палитимуть на вогнищах. І заберемо туди святі книги, які ти врятував у Леувардені. Ми попливемо туди разом. Я вірю, це станеться.
Данило стояв, глибоко вражений, і дивився в очі своєму панові, якого жодного разу не бачив таким.
— А тим часом…
Підійшовши до іншого темного кута просторої зали, ван Герст із зусиллям підняв щось велике й рушив до Данила.
— Ось, це іспанська кіраса, яку носять командувачі імператорського війська. Ти бачив, напевно. Її переробили на твоє велетенське тіло. Бери, бо у нас багато ворогів. І залишся живий до того часу, коли ми відпливемо від фламандських берегів. І тоді — обіцяю тобі — ти викинеш її, а заразом палаш та шолом. Забудеш гарматну премудрість. Це робитимуть інші. Клянуся святим Мартіном, ти вирізатимеш янголів для храмів, що простягнуть куполи до самого неба, на якому відтоді житиме наш Бог.
Молот у вмілих, закопчених вогнем руках робив свою справу. Розпечений до білого, довгастий шмат заліза під його частими ударами ставав довшим і поступово набував форму шаблі. Піт прозорими доріжками стікав чолом Мехмета, змиваючи чорну пилюку.
Кинувши молот, він засунув недороблене у піч, а двоє хлопчиків, тримаючи кліщами таке саме залізо, вже клали його на ковадло. Удари залунали знову. Накульгуючи, Лук’ян затягнув до кузні черговий міх із вугіллям і, висипавши у куті, почав закидати до пічної топки.