Його хитало. На розбитому обличчі понасихали кірки, а руки не бажали згинатися. Молот припинив стукати. Наближався час вечірнього намазу, і Мехмет, вийшовши з кузні, постелив килимок із морської трави та опустився на коліна у молитві. Голова його час од часу хилилася, торкаючись чолом постеленого, а губи промовляли слова, звернені до всемогутнього Аллаха. Спершись на стіну кузні, Лук’ян також прошепотів кілька слів молитви. Мова, якою це промовляв, давно змінилася, а кількість слів, що злітала з порепаних губ, щороку ставала меншою, адже Господь їх однаково не чув.
Простягнута рука коваля тримала шмат напівзасохлого пляцка. Схопивши їжу, Лук’ян уп’явся в неї зубами. Руки тремтіли, відмовляючись слухатися. Та хлопець знав, що після їжі дріж мине і він зможе притягти ще один міх вугілля. Сонце збиралося сісти за море, й від нього вже не боліли очі.
Прожувавши, Лук’ян вклонився і подякував за їжу. Цей коваль був доброю людиною, хоч і рідко щось говорив.
— Мехмете, ти молишся Аллаху?
— Так, я молюся Великому та Всемогутньому Аллаху, — відповів той.
— Мій попередній господар з палацу еміра Абу Хашир ібн Махді був ученою людиною, — несміливо почав Лук’ян. — Він також молився Аллаху. Абу Хашир казав, що мусульманин повинен молитися, ставши обличчям у бік далекої Мекки, де є свята Кибла, і тоді його молитви швидше долинуть до Всевишнього.
— Я так і роблю, — здивовано мовив Мехмет. — Навіщо ти, невірний, мені про це говориш?
— Ти добра людина і даєш мені хліб, — опустив очі Лук’ян. — Тому і я хотів зробити тобі послугу. Ти не молишся у бік святої Мекки. Вона ось там…
Рука християнина вказала дещо інший напрямок.
— Як сміє поганий пес вказувати мені, куди молитися? — скипів коваль. — Візьми міх і йди по вугілля! Поки я не змусив тебе танцювати на вогнищі, яке ще не загасло!
Лук’ян мовчки рушив геть. Та не минуло й двох днів, як Мехмет сам почав розмову. Сонце вже сіло, а він ходив навколо печі, в якій згасав вогонь.
— Ти посіяв у мені зерно сумнівів, — нарешті сказав Мехмет. — Звідки ти взяв, що свята Мекка саме там? Усі мусульмани Аль-Джазаїра моляться так, як я. Розкажи мені.
Довелося Лук’янові розповісти про книги великого халіфа Багдада аль-Мамуна, в яких були зображені на малюнку море Ак-Деніз та усі землі навколо нього. Аль-Джазаїр, Вахран та Джерба розташовувалися на одній лінії, і якщо б її протягнути ще далі, вона не потрапить до Мекки, яка на тому ж малюнку праворуч. Той, хто писав про ці землі та море, хто вчив правильно визначати напрямок, увесь час згадував Аллаха, а отже, був мусульманином.
Колись Мехмет плавав на галерах реїсів і розумівся на морській справі. Розгрібши ногою пісок, він почав малювати берег, сонце, намагаючись скласти все це у голові.
— Ось, із висоти кузні, що стоїть на горі, ми бачимо виступ, за яким далі Вахран, що його захопили невірні, котрі живуть через море, — мовив Лук’ян. — Далеко попереду інший виступ, біля якого Джерба. Звідти ми припливли. Озирнися — між ними пряма лінія. Ти молишся у бік Тунісси. Мекка — ось там.
Тепер Мехмет замислився надовго. А четвертого дня після розмови Лук’ян помітив, що килимок ліг на землю у напрямку, що вказав саме він. Хлопчики, які приходили з міста, приносили їжу, і Мехмет тепер давав йому м’яса та вина. А увечері наступного дня Лук’ян знову звернувся до коваля.
— Мехмете, ти намагаєшся викувати якомога більше шабель для реїсів. Я міг би сказати тобі, як це зробити, якщо ти не гніватимешся.
Коваль здивовано роззявив рота, проте погані слова цього разу так і не злетіли з його неговірких уст.
— Мене не вчили бути ковалем, — провадив далі Лук’ян, — але Хашир ібн Махді також мав кузню для того, щоб винайти багато нових речей, яких ще ніхто не знає. Він теж вивчав стародавні книги, привезені з Багдада, і знайшов, що не повітря роздуває вогонь та робить його сильнішим.
— Замовкни, невірний пес! — не витримав Мехмет. — Мій батько і мій дід були ковалями, доки я, невдячний їхній син, не поплив із реїсами! Ти вчитимеш мене, як кувати зброю?!
— Не гнівайся, о, найуміліший з ковалів! — заволав Лук’ян. — Але не я вчитиму. Лише інший мудрець, також вірний всемогутньому Аллахові! Проте його нема поруч, тому говоритиме ібн Махді моїми вустами, бо це я запам’ятав усе, про що написано у книгах і що він робив. Живить вогонь не повітря, а лише те, що є у ньому.
— У повітрі нема нічого, тупий віслюче! — вибухнув Мехмет, помахавши красномовно рукою. — Ось, воно порожнє!
— Не гнівайся, мій покровителе, — мало не плачучи, просив Лук’ян. — А скажи тоді: чому високо у горах бігти важче, ніж берегом моря? Чому? Хіба найвеличніший із ковалів не пробував робити це? Чому в кузні, де горить вогонь, дихати також важче, ніж за стінами її? Бо у повітрі таки є щось таке, чого людина не бачить. І воно потрібне вогню, щоб горіти. Воно ж потрібне людині, щоб жити. Високо у горах його менше, тому там важко бігти. Внизу біля моря його багато. У кузні його забирає вогонь, який горить. Тому щойно вийдеш за стіни — одразу дихається легше.
Мехмет надовго замовк.