— О великий учителю усіх реїських ковалів! Накажи збудувати піч на морському березі. І ти сам побачиш, як горітиме вогонь і наскільки швидше залізо ставатиме м’яким для твого молота! А ще накажи зробити з іншого боку печі друге піддувало, і хлопчики, котрі допомагають тобі, нехай вдувають повітря по черзі, тоді воно потече не як вода під поштовхами весел, а як у річці.
За кілька днів нова кузня вже працювала внизу під стінами міста в куті, що стояв найближче до берега, а біля піддувалів орудували двоє сібі. Містяни дивилися на нове диво Мехмета й возносили хвалу Аллахові.
— Ти заслужив мою милість, — сказав одного разу Мехмет, — але я не емір і не бей, лише коваль. Проси те, що я можу.
— Зроби мені шаблю, — не задумуючись, мовив Лук’ян. — Але таку, щоб могли тримати мої слабкі руки.
— Навіщо вона тобі? — не зрозумів той.
Схиливши голову, Лук’ян розповів йому про розваги Сінана зі синьйором Марком, які тепер не були щоденними, проте, якщо вже розпочиналися, то тривали пів ночі.
— Зроби таку, щоб вона хоча б не випадала з руки і я міг би хоч якось зачепити його, аби синьйор Марко розгнівався і нарешті вбив мене. Бо так я більше не можу.
— Цей невірний пес, якого пригрів Хизир, — справді найкращий воїн, вартий половини реїсів, — задумливо проказав Мехмет. — Навряд чи я зміг би зробити таку шаблю, яка допоможе тобі поранити його.
Голова Лук’яна впала ще нижче.
— Я також походжу з тих, кого ви звете невірними, — розпачливо застогнав Лук’ян, ковтаючи сльози. — І ще пам’ятаю, про що пишуть наші святі книги, в яких слово Боже. Вони вчать терпіти і чекати, коли на голову наших ворогів потече небесна сірка за гріхи їхні. Але я не можу більше чекати. Втопився б у морі, та коли згадую оте добро, яке також довелося побачити, — не стає сил. Якби-то знати, що кругом саме пекло — тоді зміг би. А так…
— Я лише сказав, що не можу зробити її ось цими руками, — не звернувши уваги на ці сльозливі бідкання, повторив коваль. — Але не казав, що такої шаблі не буває. Ти мусиш зробити її сам.
— Як це… — не зрозумів нещасний. — Я… не вмію.
— Я подарую тобі більше, ніж шаблю. Дам тобі три дні, упродовж яких ти не носитимеш вугілля, натомість куватимеш її. Нехай це буде початок твого джихаду.
— А що таке джихад? — запитав Лук’ян.
— Це може знати лише правовірний мусульманин.
— Скажи мені, Мехмете, я не розповім про це іншим невірним, присягаюся! — змолився Лук’ян.
Але той лише засміявся у відповідь.
— Річ не у тім, що ти розповісиш таємницю нашим ворогам. Просто невірний не може цього зрозуміти.
— Скажи, о найкращий із ковалів! — не відчіпався Лук’ян. — Мені вдалося осягнути багато мудрих книжок, що написали ваші мудреці. Тож спробую зрозуміти і це.
— Гаразд, — подумавши, мовив Мехмет. — Кожен правовірний мусульманин повинен нести волю Аллаха скрізь, де тільки може. Ми б’ємося з невірними, щоб воля Аллаха була скрізь. Але навіть тут, за стінами Аль-Джазаїра, є місця, куди вона ще не сягнула.
— Хіба? — не зрозумів Лук’ян. — Де, скажи?
— Ось тут, зовсім поруч, біля мене, — пояснював неговіркий Мехмет. — У твоєму серці нема Аллаха. Тому жодна шабля не допоможе тобі вразити Марка. Тому ти і далі звиватимешся, наче піщаний хробак, під їхніми знущаннями, а вночі ховатимешся, немов пацюк. І твій джихад буде важчий, аніж у будь-кого з реїсів, яких ти бачиш. Їхній джихад малий, бо в кожному з них уже живе Аллах і їм належить нести його волю далі. Твій джихад — великий, бо ти повинен насамперед пустити Аллаха у своє серце. А це набагато важче.
— А як зробити це?
— Почни зі шаблі, — упевнено порадив Мехмет. — Ось молот. Ніколи не переможе ворога той, хто не здатний перемагати себе.
Мехмет дотримав обіцянки. Упродовж трьох днів двоє бедуїнів носили вугілля, а Лук’ян, стоячи поруч із ним, хоч ледве тримався на ногах, кував зброю, і далі не розуміючи, яким чином у його серці повинен з’явитись Аллах.
…Упродовж цього року Хизир не часто бував у Аль-Джазаїрі. Звістка про його перемогу ширилася хвилями Ак-Денізу в усіх напрямках, і реїси, які плавали окремо, стікалися на Джербу, визнаючи його владу над своїми галерами. Скориставшись розгромом імператорського флоту, він одразу ж зібрав тих, хто виявився поруч, і здійснив рейд до північних берегів, захопивши багато золота та бранців.
Уся ця здобич стікалася до Аль-Джазаїра, перетворюючи місто морських розбійників на могутню країну, де влада належала лише йому. Майстерні гончарів, зброярів та склодувів уже не вміщалися за стінами, як і торгові ряди. Купці, прочувши про новий край, де платять золотом, повертали свої каравани у незвичному раніше напрямку і наповнювали його товарами, які ремісники нового бея самі зробити не могли.
За відсутності володаря порядок за стінами тримав Сінан. Хизир наказав будь-які справи вирішувати миром і не кривдити тих, хто визнає владу реїсів. Юдейські квартали розцвіли як ніколи, створюючи для містян осередок, де зникало золото, бо за нього можна було отримати усе інше. На горі поруч із гарматами будували нову мечеть.