Вільям Ґібсон. Занулення полностью

— Випадковий дефект, — повідомив малий чистим і приємним голосом. — Ядро нашої системи працює через Нью-Йорк, аби запобігти втечі Анджели Мітчелл. Цей спробував пробратися в матрицю ще з одним оператором і натрапив на нашу систему. Ми досі намагаємося з'ясувати, як він пробив наш захист. Ви в безпеці.

Мушка маленького «Браунінга» була абсолютно нерухома.

І раптом щось потягло його за рукав. Не за рукав, власне, а за мозок, щось...

— Сеньйоре, — сказав хлопчик, — ми спостерігаємо аномальні явища в матриці, можливо, внаслідок нашого поточного надрозширення. Наполегливо рекомендуємо дозволити нам обірвати ваш зв'язок із конструктом, доки ми з'ясовуватимемо природу аномалії.

Відчуття сильнішало. Всередині мозку ніби щось свербіло...

— Що? — перепитав Вірек. — І повернутися в контейнери? Навряд чи це гарантуватиме, що...

— Існує ймовірність справжньої небезпеки, — різко сказав хлопчик і трохи відвів «Браунінг». — Ти, — мовив до Боббі, — ляж на бруківку й розстав руки й ноги.

Але Боббі дивився йому за плече — на клумбу квітів, які в'янули і вмирали, на траву, що сіріла й порохнявіла на очах, на повітря вгорі, що вирувало й звивалося. Свербіння в голові сильнішало і ставало наполегливішим.

Вірек озирнувся й собі глянув на квіти.

— Що за...

Боббі заплющив очі й подумав про Джекі. До нього долинув звук, і він розумів, що цей звук видає він сам. Опустився всередину себе, досі чуючи звук, і торкнувся Джеммерової деки. Давай! Він закричав усередині, не знаючи й не думаючи, до кого звертається. Давай же! Щось подалося, якась перепона, й свербіння стихло.

Коли він розплющив очі, в мертвому квітнику щось стояло. Моргнув. Схоже на хрест із побіленого гладкого дерева. На поперечину хтось натягнув рукави старезного флотського мундира з плямами плісняви, важкими еполетами, тьмяно-золотими галунами, іржавими ґудзиками й бахромою на манжетах... На білий стовп спирався давно не чищений кортик, поряд стояла пляшка, наполовину повна прозорої рідини.

Дитина крутнулась, пістолетик розмився... І зім'ялася, витончилася, мовби здута кулька, кулька, яка перетворюється на ніщо, а зброя задзвеніла, упавши на кам'янисту стежку, наче забута іграшка.

— Мене звати, — сказав голос, і Боббі ледь не закричав, збагнувши, що ці слова виходять із його рота, — Самеді, й ти вбив коня мого двоюрідного брата...

Вірек побіг виткою стежкою між зміїстих лавок, тріпочучи полами довгого пальта, а Боббі помітив, що попереду, там, де стежка зникала на обрії, стоїть іще один білий хрест. Вірек теж його побачив, закричав, і барон Самеді, Володар кладовищ, лоа, чиїм царством була сама смерть, пройшов над Барселоною холодним похмурим дощем.

— Що ти, бляха, хочеш? Хто ти?

Знайомий жіночий голос. Не Джекі.

— Боббі, — відповів, відчуваючи, як усередині пульсує темрява. — Боббі...

— Звідки ти тут узявся?

— Джеммер. Він знав. Його дека засікла тебе, коли ти мене вирубила.

Він щось бачив, щось велетенське, але не пам'ятав що...

— Мене послав Тернер. Це Конрой. Він просив передати, що винен Конрой. Тобі потрібен Конрой...

Чув власний голос, ніби чужий. Він десь побував, а тепер повернувся в неоновий ескіз Джейлін Слайд. Дорогою бачив, що та велика штука, штука, яка його засмоктала, почала перетворюватися й зміщуватися, її титанічні блоки оберталися, зливалися, рухалися в нових напрямках, змінюючи обриси.

— Конрой. — Спокусливий завиток сперся на відеопідвіконня, в контурі відчувалося виснаження, навіть нудьга. — Я так і думала.

Зображення побіліло і змінилось, тепер показуючи якусь старовинну кам'яну споруду.

— Парк-авеню. Він там із рештою європейців, хитрує над якоюсь новою схемкою. — Вона зітхнула. — Думає, що в безпеці. Ляснув Раміреса, як муху, брехав мені в очі, втік у Нью-Йорк, знайшов нову роботу й тепер думає, що в безпеці.

Постать ворухнулась, і картинка знову змінилася. Тепер екран заповнило лице сивого, з яким говорив мускулястий по Джеммеровому телефону.

Підключилась до його лінії, подумав Боббі.

— Або ні, — в Конроя прорізався голос, коли увімкнулось аудіо. — Словом, вона в нас. Усе за планом.

Стомлений, подумав Боббі, але крутий. Як Тернер.

— Я дивилася за тобою, Конрою, — лагідно сказала Джейлін. — І мій добрий друг Ванні дивився, бо я його попросила. Не одному тобі не спиться сьогодні на Парк-авеню.

— Ні, — саме казав комусь Конрой, — завтра ми вам її доставимо у Стокгольм. Абсолютно. — І усміхався в об'єктив.

— Убий його, Банні, — наказала вона. — Усіх їх убий. Знеси, бляха, цілий довбаний поверх, і той, що під ним. Давай.

— Домовилися, — сказав Конрой, і раптом щось сталося, камера сіпнулася й зображення попливло. — Що це? — спитав він зовсім іншим тоном. Екран погас.

— Гори, виблядку, — сказала вона.

І Боббі знов засмоктала темрява...