У пакунку лежала Спеціальна Скринька із чудовим набором олівців! Там були олівці, позначені літерою "В" — на честь Вінні-Пуха, а ще олівці, позначені "НВ"— на честь Найхоробрішого Вінні, а ще олівці, позначені "ВВ" — на честь Визволителя Вінні, бо це ж він визволив Паця з біди. А ще там була Машинка для загострювання олівців, а ще Червона Гумка, яка чудово стирає все, що ви неправильно написали, а ще Лінійка, якою можна зміряти все у себе вдома й надворі, і Сині Олівці, й Червоні Олівці, й Зелені Олівці, якими можна малювати і небо, і вогонь, і ліс. І всі ці речі мали своє окреме місце у Спеціальній Скриньці, яка до того ж іще й клацала, коли ви зачиняли накривку. І все це віднині належало Пухові.
— Ого! — сказав Пух.
— Ого, Пуше! — сказали всі, за винятком Іа.
— Дякую! — сказав схвильованим басом Пух.
А Іа-Іа пробурмотів:
— Е, якесь начиння до писанини... Олівці та інші витребеньки. Сама морока, сказав би я вам. Нічого путнього.
Пізніше, коли на землю зійшов золотавий вечір і всі попрощалися з Крістофером Робіном та подякували йому за гостину, Пух та Пацик разом почвалали додому.
Вони йшли тихо, мовчки, і кожен із них думав про щось своє.
— Путе,— нарешті озвався Паць,— коли ти прокинешся завтра вранці, про що ти найперше подумаєш?
— Я подумаю: що в мене буде на сніданок? — сказав Пух.— А ти про що?
— А я подумаю,— сказав Паць,— а що цікавого буде сьогодні?
Пух глибокодумно кивнув головою:
— Це ж те саме... — сказав він.
— І що ж було цікавого? — спитав Крістофер Робін.
— Коли?
— Наступного ранку.
— Не знаю.
— А ти можеш пригадати й розповісти нам із Пухом про це іншого разу?
— Якщо вам цього дуже хочеться, то...
— Пухові дуже хочеться,— сказав Крістофер Робін.
Він глибоко-глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапу і попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.
На порозі він озирнувся й сказав:
— Ти прийдеш подивитися, як я купаюся?
— Охоче,— відповів я.
— А Пухова скринька для олівців була краща за мою?
— Вона була точнісінько така сама,— сказав я.
Крістофер Робін кивнув і вийшов... А за хвилину я почув, як Вінні-Пух підіймається сходами слідом за ним — бум, бум, бум!
Одного разу, коли Пухові робити було зовсім нічого, він подумав, що слід було б усетаки щось та зробити. І він надумався піти до Паця подивитися, що робить його друг.
Ішов сніг, і Вінні-Пух чалапав білою-білою лісовою стежкою, міркуючи про те, що, мабуть, оце зараз Паць сидить собі біля грубки та вигріває ніжки; але, на превеликий подив, він побачив, що двері Пацевої хатки розчинені, і що довше Пух зазирав усередину, то більше переконувався, що Паця там немає.
— Він кудись пішов,— сумно сказав Пух.— Ось у чому річ. Через те його й немає вдома! Доведеться самому тут погуляти та все як слід обміркувати. А шкода!
Але передусім, щоб остаточно упевнитись, Пух вирішив усе-таки голосно-голосно постукати... Чекаючи на Пацеву відповідь, він підстрибував, аби зігрітися, і раптом йому в голові зазвучала пісенька, і вона здалася Пухові такою гарною, що напевне сподобається й вам:
— Тоді я ось що зроблю,— сказав Вінні-Пух.— Я зроблю так: просто зараз піду додому та подивлюся, котра година, і, може, вдягну шалика, а тоді навідаюсь до Іа-Іа і заспіваю йому цю пісеньку.
Пух підтюпцем подався додому і по дорозі був такий заклопотаний новою пісенькою (яку ще треба було трішки довершити, перш ніж заспівати Іа), що, коли він зненацька побачив Паця, який зручно вмостився в його найкращому кріслі, то спромігся лише почухати потилицю й поринути в глибоку задуму: до чиєї ж він хатки втрапив?
— Привіт, Пацю,— сказав Пух.— А я гадав, тебе немає вдома.
— Ні, Пуше,— сказав Паць.— Це тебе немає вдома.
— Може, й так,— сказав Пух.— Принаймні я певен, що когось із нас вдома таки немає.
Він зиркнув на годинника, котрий уже багато тижнів підряд показував за п'ять одинадцяту.
— Диви, вже майже одинадцята! — радісно мовив Вінні-Пух.— Ти прийшов дуже вчасно: мені саме час підкріпитися,— і Пух застромив голову в буфет.— А тоді — чуєш. Пацю? — ми підемо гуляти і заспіваємо Іа пісеньку.
— Яку пісеньку, Пуше?
— Ту саму, якої ми хочемо заспівати Іа,— пояснив Пух.
Годинник усе ще показував за п'ять одинадцяту, коли Пух та Паць за добрі півгодини вийшли надвір.
Вітер ущух, і сніг, якому набридло крутитися, щоб упіймати самого себе за хвоста, тихенько спадав униз, і кожна сніжинка сама знаходила собі місце для відпочинку. Часом тим місцем виявлявся Пухів ніс, а часом щось інше, і трохи згодом у Паця навколо шиї виріс білий-білісінький шарф, а за вухами стало так сніжно, як ще ніколи в його житті.
