За тиждень до нашої розмови Скрипці видалили малу гомілкову кістку. Олександр сподівається знайти гроші на лікування за кордоном: тоді, можливо, все-таки зможе ходити, як раніше.
Скрипка розмовляє тихо й дуже культурно:
— Ні, ви мене не втомлюєте. Навпаки, що більше я з кимось, то більше відволікаюся від болю.
Прямим текстом: хтось здав
— 10 липня я отримав наказ знятися з блокпоста, де стояв, і супроводжувати колону. Їхали дуже повільно. Коли через 15 годин доїхали до Зеленопілля, нас вишикували в три шеренги. Це ну... настільки неправильно!.. Ну, але ми ж туди приїхали всього на дві години, тільки поповнити боєприпаси й паливо.
Але тільки-но заїхала остання машина нашої колони — почався обстріл. Стріляли точно. Нас чекали, щоб знищити максимум техніки. Тим більше, нас поставили в кучу. То єсть, хароша цель. Карочє, такі справи. Прямим текстом можна сказати, що хтось здав.
Найстрашніше, що я бачив у житті, це коли закінчився обстріл. Обгоріла техніка, обгорілі тіла — навіть не тіла, а шматки тіл.
Знеболювальне майже не допомагає
— Нас, командирів, відкликали порішати про боєприпаси і паливо. І тільки я відійшов від танка — почалося.
Перший вибух був — як від мене до отого зданія (20—30 метрів. —
Сознаніє я зразу не потєряв. Зразу таке ощущєніє, наче кип’ятком ногу облили повністю. У мене отут рана 25 на 10 сантиметрів. І ще багато малих осколків.
Скільки длівся обстрєл, я не знаю, бо потім почали взриватися боєкомплекти в наших машинах. Одна взірвалась, по цепочкє — третя, четверта... Я не знаю, скільки я там лежав. Потім хтось мене замітив, слава богу, витащили з-під тієї машини.
Знаєте, коли такі рани — знеболювальне майже не помагає. Я ще під машиною собі сам вколов. Я ж просив знеболююче. Люди біля мене сначала не давали — боялись, може їх поранить. Потом дали два. Я вколов, але не сильно помагає, скажем так. Та даже і щас не кожне знеболююче помагає. Через раз. Як каже доктор, там є чому боліти.
Пам'ятаю тільки періодично
— Я старався не тєрять сознаніє, але помню тільки періодично. На БТРі мене транспортували в якусь заброшену ферму. З ферми на грузовій машині до місця, де вертольот міг сісти. Харашо, шо були товаріщі з 72-ї бригади. В першому вертольоті, який забирав найтяжчих, уже не було місця. Слава богу, що мене туди впихнули.
У вертольоті я не міг просто лежати. Жгут мені наложили, нога розпухла, начала боліти. Може, я зробив неправильно, але жгут я розв’язав і ворочався. З останніх сил потім підняв руку — кажу, я тяжкий, втратив багато крові. Кажуть, прибув у лікарню майже без давлєнія.
Танки! Танки! Танки!
— А взагалі солдати себе нормально показували. За весь час із нашої 72-ї тільки два чєловєка злякались. В том смислє, що сховалися в полі в бетонну трубу для зливу води й не виконували команди. А решта, в принципі, молодці.
Навіть у Зеленопіллі у мене механік с наводчіком сообразили — відігнали наш танчик плюс взяли на троси ще один танчик 24-ї бригади. Сохранили дві машини.
Якось ми виїжджали на бивший пост протівніка — поки обшук робили, внутрішні війська побачили щось і кричать: «Танки! Танки! Танки!» З кіпішом. Ну шо, ми зразу в танк, на те місце — оказалось, не танк, а прицеп із бочкою. Ну, здалеку схоже.
А взагалі кіпішу не дуже багато. Чим довше стоїш, тим більше привикаєш. В 10 часов вечора обстрєл — ну, бажають спокойної ночі. С утра обстрєл — ну, всьо понятно, це доброє утро.
Противник прикривається цивільним населенням
—
Сучасні «американські» методи теж не підходять. Ну що таке метод американської війни? Спочатку розбомбити все вщент, а потім ввести війська, знаючи, що вже майже нікого нема — просто для зачистки. Ну, ми ж не можемо цього зробити, бо воюємо на своїй території. Що, своїх же і вбивати? Як мінімум, неправильно.
Такі ж люди, як і ви
— З 12 червня по 10 липня ми місяць стояли на блокпості біля Маринівки, біля кордону. Сначала зайшли в магазін — і начинають на нас: «Та ви, “правосєкі”». Ну, я кажу
