Гарі вже чекав, спираючись на дерев’яне бильце. Щойно всі троє вилізли з машин, він випростався. Шкіра у Гарі була як на шкуратяній торбі, а вираз обличчя практично не змінився, тож важко було вгадати його думки. Він народився й виріс у Баламарі, а працювати по різних господарствах почав ще у шкільному віці. В Барлі-Даунз він потрапив ще до Нейтанового народження й залишався там, коли Нейтан уже виїхав.
— Приємно бачити вас обох, — мовив Гарі, потискаючи Нейтанову руку й лагідно плескаючи Зандера по плечу. Баб весь поринув у слиняве возз’єднання зі своїм псом. Нейтан побачив Кемеронову вівчарку Дафі, яка трималася осторонь, спостерігаючи за дорогою. Він простягнув руку, й вона неохоче підійшла.
Звідкись із будинку долинали хвилі музики — голос у запису співав про сніг і дзвіночки. Певно, з кімнат племінниць, припустив Нейтан. Він уже рік не бачив Кемеронових доньок і не знав, як вони впораються з новиною про тата. Святкова музика звучала на диво гротескно, але ж дівчатам лише вісім і п’ять, подумав він. Якщо їм це допомагає...
Вхідні двері відчинилися, і Нейтана пройняв жах, коли він угледів матір. Щоки під почервонілими очима зблідли й запали, а плечі були похилені, наче всі сили її пішли на те, щоб бодай стояти прямо.
— Я думав, ти хотіла поспати, — мовив Гарі.
Ліз Брайт не відповіла, кліпаючи на світло набряклими повіками. Нейтан бачив, як на очі їй набігають свіжі сльози від одного погляду на присутніх. Ні він сам, ні Баб — зовсім не той син, якого вона б хотіла побачити, подумав Нейтан, але одразу відчув сором за такі думки. Ліз завжди старалася не показувати, що в неї є мазунчик, але з Кемероновою готовністю повсякчас усміхатися, з його кмітливістю й умінням вести господарство це було не так легко. Неголений і запорошений Баб тер око брудним пальцем. Нейтан знав, що і в нього самого вигляд не кращий.
Побачивши Зандера, Ліз проясніла з обличчя і, пригорнувши його, міцно обійняла. А коли відпустила, простягнула руки й оповила ними Нейтана також. Він і собі обійняв її у відповідь. Рух вийшов тугий, мов заіржавів од нечастого використання.
Ліз глибоко зітхнула.
— Розповідайте.
— Може, ліпше зайдемо... — почав був Гарі, але вона його обірвала.
— Ні. В будинку дівчата. Розповідайте тут.
Нейтан знову зловив себе на тому, що йому бракує Кемеронової присутності. Той би впорався в такій ситуації. Баб, який присів біля свого пса і щось шепотів йому на вухо, і не думав допомагати.
— Якось дивно було, — заговорив Нейтан і затнувся. Почав спочатку, намагаючись усе якнайкраще пояснити, а Ліз міряла кроками веранду. Відходила недалеко, немов розриваючись між бажанням дослухати й неможливістю це витримувати. — Ми не впевнені, — раз у раз повторював Нейтан. — Я не знаю.
— Його машина була на ходу, — в якийсь момент утрутився Баб, і Ліз почовгала в дальній кінець веранди. — Ми перевірили.
— Не застрягла? — перепитав Гарі, переводячи погляд з одного брата на іншого. — Колесо не спустило?
Вони обидва похитали головами.
— Не знаєте, що міг Кем робити в тих краях? — запитав Нейтан.
— Не згадував, що має там роботу, — озвався Гарі. — У журналі записав, що їде в Леманові гори.
— Баб казав, він останнім часом був не в гуморі, — мовив Нейтан.
Побачивши, як Гарі зиркнув на Ліз, він подумав, що той не дуже хоче говорити в присутності їхньої мами.
— Мабуть, — кивнув Гарі, — можна і так сказати, ага.
— І наскільки не в гуморі?
— Важко сказати, — вираз на обличчі Гарі трішки змінився, але й досі складно було його витлумачити. — Якщо так подумати, то він уже кілька тижнів був трохи не при собі. Може, й місяць, що скажеш? — Гарі глянув на Ліз, і та стримано кивнула, задивившись на голу брунатну землю, що простерлася ген за пишним садком.
— Але наче нічого серйозного, ясна річ, — провадив Гарі. — В іншому разі ми б якось відреагували.
— А що ви мали на увазі під цим «трохи не при собі»? — запитав Нейтан.
— Не так ретельно ставився до роботи, але нічого особливого. Кілька разів сказав, що втомився. Я подумав, що в нього, мабуть, безсоння.
— Було безсоння, — тихо підтвердила Ліз. — Іноді поночі я його чула.
— І він став дратівливий, — мовив Гарі. — Часом поводився грубувато.
Ні, це зовсім не схоже на Кемерона, подумав Нейтан.
— Може, щось сталося? — запитав він. — У вас були проблеми?
Гарі похитав головою.
— В господарстві все гаразд. Усе йшло добре. Рік був прибутковий.
— Чудово. Приємно це чути, — мовив Нейтан, у якого на банківському рахунку цифри світилися червоним, а не чорним. На вітру замерехтіли дитячі прикраси, й він подумав про племінниць. — А Софі й Ло вже знають?
— Ільза розповідає їм просто зараз, — відповів Гарі, й Нейтан автоматично поглянув на двері. Там нікого не було. За цей час він проґавив, що Гарі говорив далі. — Перепрошую?
— Дзвонив Гленн.
— А!
Місцевий сержант.
— Він уже повернувся в місто?
— Ще ні, але він хоче, щоб завтра хтось зустрівся з ним біля Кемової машини.
Нейтан відчув у кишені Кемеронові ключі.
— Я поїду.
— Я вже сказав йому, що поїду я, — мовив Гарі.
— Тоді я поїду з вами.
— І я, — сказали Зандер і Баб майже одностайно.
