— Дядько Кем змалював її на картині, — сказав Зандер, залазячи назад у машину. — Зробив її знаменитою. Принаймні на місцевому рівні.

— Та ну?

Нейтан кивнув.

— Він аматор... тобто був аматором... але малював він дуже непогано. Захопився цим ще в дитинстві. Було небагато розваг, отож нам лишалися дивацькі старечі забави. Збирання марок і все таке. Я малював як курка лапою, а у Кема добре виходило. Він не покинув малювання — думаю, повертався до нього час до часу, але картину з могилою скотаря він створив років зо п’ять тому.

Один з тогочасних сезонних робітників сфотографував її і, повернувшись додому до Франції чи Канади, чи звідки там він був, виставив її в інтернет. І зненацька Кемеронові посипалися дзвінки — люди хотіли замовити репродукцію. Зрештою, на мамину пропозицію, він подав картину на конкурс і здобув перше місце в штаті.

— В міській крамниці продаються листівки з нею, — сказав Нейтан.

— Отож могила багато означала для вашого брата? — спитав Ладлоу тоном, який свідчив, що це здалося йому важливим.

— Я б сформулював не так, — відповів Нейтан. — Гадаю, картину він любив більше за саме місце. Просто одного дня йому пощастило з тим, як упало світло.

— Там доволі дивно, — мовив Ладлоу. — Одинока могила невідь-де. Я такого ще не бачив.

— Тут їх декілька, — нахилився вперед Зандер. — З давніх часів, коли люди вмирали наглою смертю. Їх тоді ховали просто на місці, а пізніше родичі або ще хтось могли поставити могильний камінь. Для туристів у інтернеті є карти й фотки.

— І хто ж поїде аж сюди заради цього?

Нейтан знизав плечима.

— Ти б знав, скільки таких!

— І скотаря відвідують?

— Іноді. Коли ще гриміла Кемова картина, щороку по кілька людей приїздило. Зараз менше. За Атертоном є популярніша могила.

— І що в ній такого привабливого?

— Гадаю, це тому, що вона сумніша. Дитяча. Маленький хлопчик. З 1900-х.

Ладлоу наче стривожився, і Нейтан подумав, чи не має він дітей.

— А що з ним сталося?

— Та звичайна історія для цих країв, — Нейтан постарався говорити рівно. — Не ту стежку обрав і заблудив.

Уже виїхавши на дорогу, Нейтан за першим разом проскочив проїзд серед каміння. Вилаявшись, він здав назад, а тоді спрямував бездоріжник у непомітну прогалину в скелях. Опинившись на тому боці, він вражено роззирнувся. Кемеронової машини ніде не було. На одну дивну мить йому здалося, що машина справді зникла. А потім Зандер постукав по запорошеному склу.

— Ми задалеко заїхали, — мовив він, указуючи назад.

Нейтан повернувся на дорогу і зробив ще одну спробу.

Потрібний проїзд був майже ідентичний. Нейтан зупинився на тому самому місці, де перед тим ставав Баб, а потім вони всі разом піднялися схилом. Нагорі вони з Зандером трималися осторонь, а Ладлоу вдягнув рукавички. Він обійшов Кемеронову машину по колу, зробивши навіть більше знімків, ніж перед тим. Біля відчинених водійських дверцят зупинився.

Нейтан кахикнув.

— Коли ми приїхали, дверцята були відчинені, але ключі лежали на сидінні. Я пробував, чи заводиться двигун.

— Не слід було нічого чіпати.

— Вибач.

— Ви попробували, і...

— Все працює.

Ладлоу заліз у салон і сам повернув ключа. Дав двигуну кілька секунд погарчати, а тоді вимкнув.

— А машина ця взагалі надійна? — запитав він. — Модель доволі стара.

Нейтан знав, що автівці вісімнадцять років. Приблизно стільки ж, як і його власній.

— У цих краях старі машині їздять краще. На всіх нових моделях — електронні дисплеї і різні штуки, які не люблять куряви. Вона залітає в щілини — й забиває всю систему. А Кем свою машинку пильнував.

— А рація? — Ладлоу вказав на підставку на панелі.

Нейтан показав, як перемикаються частоти.

— Як на мене — все нормально. Аварійний радіомаяк, мабуть, також є під сидінням.

Потягнувшись під сидіння, Ладлоу дістав персональний аварійний радіомаяк. Він досі був у коробці й не активований.

— А ви не користуєтеся ручними раціями? — запитав він.

— Ні. Рації кріпляться до машини.

— Тобто якщо покинути авто, лишаєшся без рації?

— Ага.

— А який радіус прийому?

— По-різному. Отам далі, де стоять передавачі, буває, що й двадцять кілометрів, але трапляються прогалини, — пояснив Нейтан. — Переважно це зона прямої видимості.

Сержант продовжив оглядати машину, водячи руками в рукавичках по салону. Зазирнув під сонцезахисні щитки, в бардачок, під сидіння, потім перевірив усе ще раз.

— Здається, гаманця немає, — підвів голову Ладлоу. — В кишенях теж не було.

— Ні. Знайдете вдома.

— Він не носив його з собою?

Нейтан, чий власний гаманець лежав на кухонному столі в незамкненому будинку за кількасот кілометрів звідси, обвів рукою краєвид. Навіщо тут гаманець?

На обличчі Ладлоу промайнуло зніяковіння. Він розгорнув інструкцію з ремонту й погортав сторінки.

— Що ви шукаєте? — зрештою запитав Нейтан.

Ладлоу завагався.

— Що-небудь.

«Він сам не знає, — подумав Нейтан. — Він гадки не має, що все це може означати». Він бачив, як нахмурився Зандер. Мабуть, подумав те саме.

— А ви не збираєтеся знімати відбитки абощо? — поцікавився Зандер.

— Для цього сюди має прилетіти Служба карного розшуку.

— А вони прилетять?

— Тільки якщо виявимо ознаки насильницької смерті.

Перейти на страницу:

Похожие книги