— Як дівчата, Ільзо? — запитав Гарі.
— Збентежені. У них багато питань. Як з усіма буває. Навіть не уявляю, як їм усе пояснити, — озвалася вона напруженим голосом і через стіл подивилася на Баба, який заклопотано підмітав усе з тарілки. — Тобі було приблизно стільки ж, коли помер ваш тато.
Бабова виделка пригальмувала.
— Мабуть.
— Тобі ніхто нічого не казав такого, щоб допомогло тобі зрозуміти, що відбувається?
Вже те, що Ільза питає, виказувало, в якому вона відчаї, подумав Нейтан. Баб знову заходився їсти.
— Не знаю, — мовив він, жуючи. — Та ні. Я нормально тримався.
Це було дуже далеко від правди, знав Нейтан. Нейтанові був заледве двадцять один рік, коли помер тато, а Кемеронові — на два роки менше. А от Бабові було всього вісім, і його мучили нічні кошмари. Нейтан, коли повернувся додому, сам усе бачив і чув: від його криків прокидався цілий будинок. Бабове обличчя блищало від поту і сліз, і він повторював, що тато живий, але закривавлений і розлючений через те, що з ним сталося. Кошмари тривали зо рік, Нейтан не певен, скільки точно. Були речі й набагато гірші за кошмари, і Баб тримався зовсім не нормально, аж ніяк.
— А хтось розмовляв з дядьком Кемом у середу перед тим, як він поїхав? — обвів Зандер поглядом стіл.
— Ми двоє вже поїхали, — Гарі обвів виделкою себе і Саймона, — але... — він указав на Кейті, й вона кивнула.
— Я його бачила. Мигцем. Ми з дівчатками гралися в шкільному класі... це в тій хатині біля стайні, — мовила вона. — Я пішла взяти щось у будинку й побачила Кемерона, який прямував до машини.
— Він нічого не казав? — запитав Нейтан.
— Тільки що він зустрічається з Бобом... даруйте, даруйте, Бабом... у Леманових горах. Я запитала, чи вони двоє збираються там ночувати, щоб мені не готувати на них вечерю. Він це підтвердив і сказав, що вони повернуться на другий день.
— І в якому він був настрої? — поцікавився Нейтан.
— Ну, я не настільки добре його знала.
— Ви просто скажіть, як вам здалося.
Вона й далі колупала нігті. Саймон, помітивши це, накрив долонею її руки.
— Якщо чесно, — нарешті промовила Кейті, — він здавався вельми збудженим. І квапився їхати, неначе попереду чекає якась справа, з якою йому б хотілося чимшвидше впоратися. Я тоді подумала, це стосується поїздки в Леманові гори.
— А він не казав, що не хоче їхати?
— Ні, нічого такого. Принаймні мені не казав. Сів у машину й поїхав, і саме тоді... — Кейті подивилася на Ільзу, сподіваючись, що та продовжить речення.
Але Ільза, яка сиділа дуже тихо, не підхопила розповідь.
— Ти теж бачила Кема? — обернувся до неї Нейтан.
— Так, — нарешті підтвердила вона. — Трохи далі на виїзді — я саме заводила одного з коней. Він не міг не проїхати повз мене.
— Він не зупинився перемовитися? — запитав Баб. Відколи згадали про Леманові гори, він припинив їсти й почав дослухатися, усвідомив Нейтан.
— Звісно, зупинився. Він же мій чоловік, — відтяла Ільза. Зітхнула. — Вибач, Бабе.
— Та нічого. І що він сказав?
Ільзине обличчя напружилося. Нейтан розумів, що їй, можливо, не хочеться ділитися з усіма останньою приватною розмовою з чоловіком, але бажав дізнатися, як і всі решта.
— Сказав: побачимося, коли він повернеться.
— І все? — перепитав Баб. — А що відповіла ти?
— Попросила їхати обережно і сказала, що скоро побачимося.
— А! — розчаровано зронив Баб, і зненацька Ільзині очі заблищали, й погляд став жорстким.
— Ну вибач, а чого ти очікував? Я ж не знала... — вона дістала з кишені серветку й висякалася.
Нейтан обернувся до Баба.
— А Кем точно казав, що збирається зустрітися з тобою в Леманових горах?
— Ага. Ми напередодні розмовляли по рації.
— Але не в середу вранці?
— Ні. Не було потреби, приятелю. Я й так знав, що робити.
Гарі спостерігав за Бабом.
— А який у нього був тоді голос?
— Та я вже казав. Здавався нормальним.
— Здаватися нормальним і бути нормальним — це різні речі, — почувся з дверей голос, і всі, озирнувшись, побачили на порозі Ліз. Вона знову плакала. Цікаво, подумав Нейтан, чи давно вона там стоїть. Вона досі дивилася на Баба з легким відчаєм, але той лише знизав плечима, наче ніякої різниці у сказаному нею не бачить.
— А ти бачилася з дядьком Кемом перед його від’їздом, бабусю? — запитав Зандер.
— Ні, — мовила вона з жалем, і від його ваги атмосфера на кухні стала ще тяжчою. — Але було очевидно, що з ним щось негаразд.
Нейтан побачив, яким жорстким стало Ільзине обличчя.
— А де ти була? Їздила верхи? — поцікавився Нейтан і відчув полегшення, коли Ліз кивнула. Мама їздила верхи майже щоранку все своє життя. Нейтан у душі вважав це індикатором її здоров’я і знав, що Кем теж так вважав. Він підкреслено подивився на стіл, де досі стояла її тарілка, чекаючи, але Ліз похитала головою.
— Ні. Я йду спати.
— А хто дзвонив? — поцікавився Гарі.
— Керолайн з пошти.
— Отже, новина дійшла в місто.
— Так. Схоже на це.
— Чого вона дзвонила?
— Як і всі. Сказала, що хоче допомогти, — похитала головою Ліз. — Та насправді їм усім кортить знати, що трапилося.
Ліз обвела поглядом кухню, неначе відповідь може звідкись матеріалізуватися, але Нейтан бачив навколо лише розгублені обличчя.
