— І що ти їм кажеш? — нарешті мовив він.
— Не знаю. Я не знаю, що їм казати, — її обличчя скривилося. — Мені треба спробувати поспати, побачимося вранці.
Вона пішла, і проріз дверей знову спорожнів. За хвильку Кейті підвелася й заходилася збирати тарілки.
— А ви що з Саймоном робили, дядьку Гарі? — запитав Зандер.
— Перевіряли кілька північно-східних свердловин... Дякую, Кейті, — передав їй свою тарілку Гарі. — Ми поїхали ще вдосвіта, тож розминулися з Кемом.
— То великий район, — мовив Нейтан. — Ви там усе закінчили, чи потрібна допомога?
— Думаю, майже все зробили, — озвався Гарі. — Я взяв східну частину, а Саймон — північну.
Розділитися — це найкращий спосіб, подумав Нейтан. Таким робом можна охопити кілометрів на сто більше, навіть якщо працювати доведеться в одні руки. Вони, либонь, цілий день один одного не бачили. Переводячи погляд із Саймона на Гарі, Нейтан подумав, чому це йому раптом спало таке на думку.
Баб допив склянку води.
— Це до біса дивно, що Кем опинився біля могили. Трохи нагадує історію про справжнього скотаря.
— Бабе, приятелю. Заради Бога, — пирхнув Гарі.
Саймон, нахмурившись, поглянув на Баба.
— Це ти про що?
Гарі похитав головою.
— Це просто смішно.
— Не смішно, — мовив Баб і кивнув до Нейтана. — Ану розкажи, ти добре її знаєш. Оту з багаттям і подорожніми.
— Ні, — мовив Нейтан.
— Та ти знаєш, про котру я кажу. Оту з кіньми.
— Так, я знаю, — мовив Нейтан, відчуваючи, як Ільза перемінила позу. — Але не зараз.
— Як там вона починається? Був собі гурт хлопаків чи як там, — буркнув Баб. — Ніколи я не міг її добре запам’ятати. Та розкажи вже, чорт забирай, Нейте. Давай, чи мені доведеться.
На кухні було тихо, туристи дивилися очікувально. Нейтан зітхнув.
— Це просто дурнувата легенда, яку в наших краях розповідають дітлахам, — мовив він. — Трапилася вона, кажуть, у 1890-і, і скотар насправді був не скотар, а крадій худоби.
Кейті вимкнула воду в раковині й теж дослухалася.
— Він входив у банду, — провадив Нейтан. — Хлопаки побачили весь цей обшир, помітили, що власників ніде не видно, й вирішили, що це шанс заробити кілька баксів. Нічого особливого — просто трималися подалі від головних шляхів, оточували худобину, яка відіб’ється від стада, й забирали собі. Коли набралося багатенько, погнали в Аделаїду. Вирішили: якщо вдасться, зведуть тавро, якщо не вдасться, продадуть задешево.
Він зупинився.
— А тоді одного дня коні подуріли, — підказав Баб.
— Так, дякую, приятелю, — нахмурився Нейтан. — Отож, так, одного дня, коли вони були в наших краях, почалася біда з кіньми. Капризували, знаєте, неможливо було їх укоськати, наче хтось їх перелякав. У скотаря кобила поводилася найгірше, і дійшло до того, що він почав відставати від своїх. Отож він попросив усіх зупинитися й лишився облаштовувати табір, поки решта підготує худобу до ночівлі... — Нейтан помовчав. — У легенді говориться, що сам-один він залишався не більш як годину. Та коли інші повернулися, його постіль була розстелена, а багаття розпалене.
— Над багаттям висів казанок, але вода цілком википіла, — вклинився Баб. Він значущо понизив голос. — А скотаря ніде не було видно.
Туристи поглянули на Нейтана, який знизав плечима.
— Як Баб і каже. Ні слідів хлопця, ні слідів боротьби. Кобила його досі була прив’язана, та ледве-ледве. Вона металася й шарпалася, як-от коли їм не терпиться втекти. Отож його приятелі розділилися й почали об’їжджати околиці, та не могли його знайти. Шукали до темряви — і нічого. Чекали на нього наступного дня, але він не повернувся, і зрештою їм довелося рушати далі, бо ж у них досі була вся ця худоба. Хай там як, а за два дні вони наскочили на родину мандрівників, які їхали на північ, і запитали, чи не бачили ті їхнього приятеля. Мандрівники трохи розхвилювалися, а тоді підвели їх до одного з возів. На возі лежало тіло скотаря, загорнуте в покривало. Родина буцімто знайшла його на узбіччі три дні тому, за сто кілометрів на південь звідти. Везли його в найближче містечко, щоб попитати, чи не знає його там хто-небудь. Схоже, його тіло лежало біля дороги без видимих ушкоджень, і при ньому не було ні води, нічого.
— Та якщо вони казали правду, його знайшли мертвим того самого дня, коли він зник, — відкинувся на стільці Баб. — І дуже далеко — він би не зміг туди не тільки дійти пішки, а й навіть доїхати, тож як він туди потрапив?
Саймон зиркнув на Кейті, яка, тримаючи перед собою руки в гумових рукавицях, знизала плечима. Саймон похитав головою.
— Я не знаю.
