І все одно він зупинив машину далі від огорожі, ніж потрібно. Смикнув ручне гальмо, не вимикаючи ні двигуна, ні кондиціонера. Обидва незграйно засвистіли, протестуючи проти квінслендської грудневої спеки.
— Лишайся в машині, — мовив він.
— Але...
Проте Нейтан, не дослухавши, хряснув дверцятами. Підійшов до огорожі, розсунув верхні дроти й переліз зі своєї ділянки на братову.
Неподалік могили скотаря стояла повнопривідна автівка — її двигун теж працював, а кондиціонер, понад сумнів, крутився на всі заводи. Щойно Нейтан відійшов від огорожі, дверцята машини відчинилися, і з неї виліз молодший брат.
— Добридень, — гукнув Баб, коли Нейтан опинився в зоні чутності.
— Добридень.
Зустрілися біля могильного каменя. Нейтан знав, що якоїсь миті доведеться поглянути вниз. Він, відтягуючи цей момент, розтулив вуста.
— Коли це ти...
Тут позаду вчувся рух, і Нейтан тицьнув пальцем.
— Агов! Сиди в клятій машині! — З такої віддалі довелося кричати, тож вийшло грубіше, ніж він планував. Він зробив ще одну спробу. — Сиди в машині.
Вийшло не набагато краще, та принаймні син послухався.
— Я й забув, що з тобою Зандер, — мовив Баб.
— Ага.
Нейтан дочекався, поки дверцята з клацанням зачиняться. У лобовому склі виднілися обриси Зандера; останнім часом він, шістнадцятирічний, уже більше нагадував дорослого чоловіка, ніж хлопчика. Нейтан знову розвернувся до брата. Принаймні до того, що стояв перед ним. Третій брат — середульший — Кемерон Брайт лежав у них під ногами біля надгробка. Слава Богу, був загорнутий у вицвілий брезент.
Нейтан знову заговорив.
— Скільки ти вже тут?
Баб на мить замислився, як це часто робив, перш ніж відповісти. Очі його частково були затулені крисами капелюха, а слова звучали повільніше, ніж у звичайній розмові.
— З учорашнього вечора, приїхав якраз перед сутінками.
— Дядько Гарі не приїде?
Чергова миттєва затримка, а потім брат похитав головою.
— А де він? Удома з мамою?
— Із Ільзою та дівчатами, — мовив Баб. — Він пропонував, але я сказав, що ти вже їдеш.
— Мабуть, це й на краще, що з мамою хтось побуде. У вас там як — без проблем? — Нейтан нарешті подивився на згорток у себе під ногами. Такі речі приваблюють стерв’ятників.
— Ти про динго?
— Так, приятелю.
Звісно. А про що ще? У цих краях вибір невеликий.
— Довелося кілька разів стрельнути, — почухав Баб ключицю, і Нейтан побачив краєчок татуювання — Південного Хреста. — Але все о’кей.
— Добре. Гаразд.
Нейтан відчув знайоме пересердя, яке завжди виникало під час розмов з Бабом. От був би тут Кемерон, щоб згладити ситуацію... і знагла Нейтан відчув гострий укол під ребрами від усвідомлення того, що сталося. Довелося глибоко вдихнути, впускаючи в горло й легені гаряче повітря. Це непросто для всіх.
Очі в Баба почервоніли, неголене обличчя змарніло від приголомшення — як, певно, й у самого Нейтана. Вони двоє були трохи схожі, але не дуже. Стосунки між братами полегшував Кемерон, який у багатьох випадках допомагав подолати провалля між ними. Баб здавався втомленим і, як постійно останнім часом, старшим, ніж пам’яталося Нейтанові. Їх розділяло дванадцять років, і Нейтанові досі було дивно бачити, що брат скоро розміняє тридцятку, а не ходить досі в підгузниках.
Нейтан присів біля брезенту Той був вицвілий і туго підгорнутий, як простирадло на ліжку.
— Ти зазирав?
— Ні. Мені веліли нічого не чіпати.
Нейтан одразу ж йому не повірив. Щось було в його тоні, а ще в тому, як лежав верхній кінець брезенту. І звісно, щойно Нейтан потягнувся рукою, Баб видав горловий звук.
— Не варто, Нейте. Видовище неприємне.
Баб ніколи не вмів брехати. Забравши руку, Нейтан підвівся.
— Що з ним трапилося?
— Не знаю. Чув тільки те, що сказали по рації.
— Так, але я майже все проґавив, — мовив Нейтан, не дивлячись Бабові в очі.
Баб переступив з ноги на ногу.
— Здається, ти пообіцяв мамі, що не вимикатимеш її, приятелю.
Нейтан не відповів, а Баб не наполягав. Нейтан поглянув через огорожу на свою ділянку. Побачив, як крутиться на пасажирському сидінні Зандер. Весь тиждень вони рухалися вздовж південної межі: вдень працювали, на ніч ставали табором. Учора ввечері вони саме збиралися вже складати реманент, коли повітря завібрувало, й над головою почав знижуватися гелікоптер. Чорний птах на тлі темно-синьої агонії дня.
«Чого це він так пізно літає?» — запитав Зандер, мружачись на небо. Нейтан не відповів. Нічний політ.
Небезпечне рішення і зловісне знамення. Щось негаразд. Вони ввімкнули рацію, та було вже запізно.
Нейтан подивився на Баба.
— Слухай, я почув достатньо. Але це не означає, що я щось уторопав.
Баб сіпнув неголеною щелепою, мовляв: «Ти такий не один».
— Не знаю, що сталося, приятелю.
— Та добре, ти розкажи все, що знаєш.
Нейтан постарався приглушити нетерплячку в голосі. Вчора ввечері, після заходу сонця, він коротко переговорив з Бабом по рації — повідомив, що виїде на світанку. Мав ще сотню питань, але не поставив жодного. Не на відкритій частоті, де підслухати міг хто завгодно.
— Коли Кем виїхав з дому? — підказав Нейтан, бачачи, що Баб не знає, з чого почати.
— Позавчора вранці, каже Гарі. Десь о восьмій.
— Отже, в середу.
