— Так, гадаю. Але я з ним не бачився, бо сам поїхав у вівторок.
— Куди?
— Перевірити кілька свердловин на північному пасовищі. Збирався заночувати там, а в середу поїхати в Леманові гори й там зустрітися з Кемом.
— Навіщо?
— Полагодити ретранслятор.
Ну, Кем і сам міг його полагодити, подумалося Нейтанові. Баб потрібен був, тільки щоб інструменти подавати. І для підстраховки. Леманові гори — це західний край маєтку, за чотири години їзди від дому. Коли там працює ретранслятор, то є радіосигнал дальньої дії.
— І що сталося? — запитав Нейтан.
Баб задивився на брезент.
— Я приїхав пізно. Ми мали зустрітися приблизно о першій, але я дорогою застряг. Добився у Леманові гори десь із двохгодинним запізненням.
Нейтан чекав.
— Кема не було, — провадив Баб. — Я подумав, може, він приїжджав і вже поїхав, але ретранслятор так і не працював, тож я вирішив, що Кема ще не було. Спробував викликати його по рації, але він не відповідав. Отож я трохи почекав, а тоді поїхав йому назустріч. Думав, перестріну.
— Але не перестрів.
— Ні. Усе намагався зв’язатися з ним по рації, та марно, — нахмурився Баб. — Їхав з годину, але так і не доїхав до ґрунтівки, тож довелося зупинитися. Вже почало сутеніти, розумієш?
Він глянув з-під крисів капелюха, шукаючи підтримки, й Нейтан кивнув.
— А що ти ще міг зробити.
І це була правда. В Леманових горах ніч огортає, як чорний саван. Якщо їхати в темряві, то стає тільки питанням часу, коли машина втелющиться у валун або корову чи скотиться з дороги. І тоді б у Нейтана зараз двоє братів лежало під брезентом.
— Але ти почав хвилюватися? — спитав Нейтан, хоча й міг угадати відповідь.
Баб знизав плечима.
— І так, і ні. Ти же знаєш, як воно.
— Ага, — зронив Нейтан. Вони живуть у місцевості, яку багато в чому можна вважати землею крайнощів. Тут люди або дуже добрі, або цілком навпаки. Середини майже не буває. А Кем — не якийсь там турист. Поводитися тут він умів, тобто він цілком міг бути за півгодини їзди далі по дорозі: зупинився через темряву в місці, де нема сигналу, й затишно загорнувся в спальник, діставши собі крижане пиво з холодильника в багажнику. А міг і не бути.
— Ніхто взагалі не озивався в рації, — вів далі Баб. — О цій порі року тут і так нікого в біса не буває, а коли ще й ретранслятор вийшов з ладу... — він крекнув у відчаї.
— І як ти вчинив?
— Поїхав далі на світанку, але ще сто років минуло, перш ніж рація озвалася.
— Сто років — це скільки?
— Не знаю, — завагався Баб. — Мабуть, минуло зо півгодини, поки я доїхав до ґрунтівки, а потім ще зо півгодини. Та й тоді то була тільки парочка отих дурноверхих новачків у Атертоні. Кляту вічність шукали начальника.
— В Атертоні постійно бовдурів наймають, — мовив Нейтан, думаючи про сусідню ділянку на північному сході. Вона розкинулася на площі, що дорівнювала Сиднею. Працювали там, як Нейтан і сказав, бовдури, та все одно в цих краях це був єдиний шанс із кимсь зв’язатися. — То вони здійняли тривогу?
— Ага, але на той час... — Баб не договорив.
На той час ніхто не бачив брата й не чув від нього близько двадцяти чотирьох годин, підрахував Нейтан. Пошуки перейшли у нагальну фазу ще до свого початку. За протоколом мали сповістити всі навколишні землеволодіння, потрібна була кожна пара рук, хай чого вона варта. У цій віддаленій місцевості таких рук небагато, вони розпорошені, й може знадобитися чимало часу, щоб зібрати їх разом.
— Його помітив пілот?
— Ага, — мовив Баб. — Зрештою.
— Ти його знаєш?
— Ні, підрядчик з-під Аделаїди. Працював сезонно в Атертоні. Якийсь коп зміг зв’язатися з ним по рації, попросив зробити обліт і перевірити дороги.
— Гленн?
— Ні. Якийсь інший. З чергової частини абощо.
— Ясно, — мовив Нейтан. Пощастило, що пілот узагалі побачив Кемерона. Могила скотаря — за двісті кілометрів од Леманових гір і основної території пошуків. — Коли він повідомив?
— По обіді, на той час більшість людей ще й до Леманових гір не доїхала. Там були, фактично, тільки ми з Гарі, але я був на годину ближче, тож сказав, що під’їду.
— А Кем точно був мертвий?
— Так сказав пілот. Я так зрозумів, мертвий уже кілька годин. Але коп усе одно по рації звелів пілоту провести стандартний огляд, — скривився Баб. — Я приїхав ближче до заходу сонця. Хлоп загорнув Кема, як йому сказали, але дуже вже рвався забиратися звідси. Не хотів дочекатися темряви й застрягнути.
Нічого дивного, подумав Нейтан. Він би й сам не хотів тут затримуватися надовго. Шкода, що таке випало Бабові.
— Якщо Кем мав зустрітися з тобою в Леманових горах, що він робив тут?
— Не знаю. Гарі каже, у щоденнику він записав, що їде в Леманові.
— А більш нічого?
— Гарі не казав.
Нейтан подумав про щоденник. Він знав, де той зберігається: біля телефону, поряд з чорним ходом у будинок, який колись належав батькові, а потім перейшов до Кемерона. Нейтан, поки ріс, і сам там багато разів записувався. А багато разів не записувався, коли забував, чи коли було ліньки, чи коли не хотів, щоб хтось знав, куди він зібрався, чи коли не міг знайти ручку.
