Якась думка майнула в голові. Він спробував її зловити, але вона розтанула раніше, ніж устигла сформуватися.
— Так, проблеми з генератором. І ще раз: мені шкода через Кема. Страшенно прикро, що ніхто не натрапив на нього вчасно і не встиг допомогти.
Знову щось його шарпнуло. Цього разу різкіше, але теж швидко промайнуло.
— Дякую, Дейве.
— Щасти з холодильною камерою.
Тільки на щастя й лишається сподіватися. Повісивши слухавку, Нейтан довгу хвилю дивився на телефон. Нарешті обернув голову — і здригнувся, побачивши людину, яка стояла, прихилившись до дверей Ільзиного кабінету та спостерігаючи за ним. Знову Саймон. Цікаво, подумав Нейтан, скільки він уже тут стоїть.
— Ви ще чогось хотіли? — Нейтан почав уже його обходити, але Саймон водночас із ним нерішуче зробив півкроку — й вони обоє ніяково застигли.
— А в поліції більше нічого не кажуть про те, що, на їхню думку, сталося з Кемероном?
— Ні. А що?
— Просто поцікавився. Він мені дуже подобався. Але поліція серйозно поставилася до справи?
— Здається. Та в наших краях усім займається фактично один коп.
— Знаю. Це так дивно, — Саймон коротко засміявся. — А він приїде сюди допитувати усіх нас?
— У маєток? — перепитав Нейтан. Чоловік аж вібрував від нервової енергії, і Нейтан роздратувався. — А навіть якщо приїде, яка проблема?
— Ніякої. Звісно, ніякої, — мовив Саймон і розтулив рота щось додати, проте передумав. Вони дивилися один на одного.
— А як, ви кажете, ви познайомилися з Кемероном?
— У пабі. Коли ми приїхали в місто.
— З заходу.
— Щира правда.
— Важкувато доїхати сюди з заходу о цій порі року, — мовив Нейтан. — Дороги в пустелі переважно перекриті.
— І не кажіть! Нам довелося їхати мальовничою трасою. Зробили петлю на південь.
— Ясно.
У цій австралійській глушині завжди більше роботи, ніж туристів, готових до неї взятися, але Нейтанові стало цікаво, чому Кем найняв саме цю парочку. В цю пору року навіть роботи не так уже й багато. Йому пригадався телефонний дзвінок, який він зробив учора ввечері. «Дякую вам за те, що зацікавилися „Північними квітами“!»
— А нагадайте, звідки ви двоє приїхали?
— В Англії? З Гемпширу.
— Це на півночі?
— Ні. На півдні. А що?
— Та нічого.
— Це якось пов’язано з тою жінкою, про яку ви говорили? З Дженною? — запитав Саймон тихим голосом, і Нейтан обернув голову.
— Ви щось знаєте про це? Чи про неї?
Саймон помітив його тон.
— Ні. Звісно, ні. Звідки?
— Це ж ви про неї заговорили.
— Слухайте... — Саймон глянув у бік кухні, звідки чувся брязкіт тарілок, які переставляла Кейті. — Я неправильно повів розмову. Ви нас не знаєте, я це розумію. Але хай що сталося з вашим братом... — Саймон ще стишив голос. — Непокоїтися вам слід не через нас із Кейті.
Нейтан нахмурився. Чоловік був такий непередбачуваний, що неможливо було його зрозуміти.
— Про що ви? Мені слід непокоїтися через когось іншого?
— Ну, може, не зовсім непокоїтися...
— Ви ж так сказали.
— ...знаю, я хотів сказати,
— Заради Бога, приятелю, вже або кажіть, або ні.
Саймон ковтнув, і його борлак підстрибнув.
— Я чув, як Кемерон сварився. З Гарі. За тиждень до смерті.
— І? — зронив Нейтан, не знаючи, як ще на це відповідати.
Знадвору почувся далекий голос, який кликав його на ім’я:
— Нейтане!
Ільза. Нейтан обернувся на голос, але тут-таки примусив себе знову зосередити увагу на Саймоні.
— Просто подумав, що вам буде цікаво, — говорив Саймон. — Якось увечері Гарі збирався вимкнути генератор. Я почув їх з фургона. Нічого конкретного, я не старався підслухати, але сварка, без сумніву, мала місце.
— Нейтане!
На дерев’яних сходинках веранди загупали Ільзині чоботи.
Саймон підступив на півкроку.
— Слухайте, мені здалося, Кемерон був роздратований. Я ще таким його не бачив. І Гарі теж сердився й казав, що він прожив тут понад сорок років — більше, ніж Кемерон. Якось так: «Я знаю про все, що тут коїться, більше, ніж ти гадаєш».
— І що б це могло означати?
— Не знаю, — знизав плечима Саймон. — Але на цьому сварка й обірвалася. Здається, Гарі зразу пішов геть. І я про це й не думав би, але...
Він не договорив, бо в кінці коридору відчинилися сітчасті двері. На порозі в прямокутнику світла з’явилася Ільза.
— О, добре. Ось ти де, — сказала вона трохи засапано. — Гарі нема поблизу. Ти вільний? Потрібна допомога.
— Так. Одну секундочку, — мовив Нейтан і обернувся назад до Саймона. — Але що? Тільки швидко.
— Але Гарі про це нікому не обмовився.
Три кілометри тому вони з’їхали з траси, й тепер Нейтанова машина підскакувала на нерівній землі.
— Сподіваюся, воно ще не вирвалося, — сказала Ільза, коли оддалік у полі зору з’явилася загорода.
— Ага.
Нейтан теж на це сподівався. Одна справа — коли нога просто заплуталася у дроті з огорожі, а ловити теля, яке бігає, обмотане дротом, це справжній геморой.
— Ось воно. Бачу, — вказала Ільза крізь закурене лобове скло. Це були перші слова, якими вони обмінялися за п’ятнадцять хвилин.
На сидінні між ними лежала розгорнута й забута Кемеронова листівка. «Пробач».
