— Може, й не доведеться. Гадаю, вони й самі збираються поїхати.
— І все одно. Я б могла їх вигнати. Якби схотіла.
— Ага. Ну, мабуть.
З протилежного кінця кімнати жінка з рудувато-білявим волоссям до плечей зловила Ільзин погляд і легенько махнула їй рукою.
— Хто це? — поцікавився Нейтан.
— Не знаю. Я думала, вона тобі махнула.
— Навряд чи.
Жінка махнула знову, цього разу наче вагаючись, і Ільза зітхнула.
— Мабуть, слід мені піти поговорити трохи з людьми. А з тобою побалакаємо пізніше.
Вона рушила до жінки в кутку, а Нейтан, попиваючи пиво, провів її очима. Ільза простягнула жінці руку, вони обмінялися кількома словами, схиливши голови одна до одної, щоб краще чути в гаморі. Тоді Ільза обернулася й указала на Нейтана. Мовила ще щось, і жінка, подякувавши їй, крізь юрму рушила до нього.
— Нейтане, добридень. Узагалі-то я махала тобі, — заговорила жінка, поставши перед ним. Засоромлено всміхнулася. — Ти не пам’ятаєш мене. Нічого страшного. Я — Мелані. Берч. З Атертону.
— Мелані... — Нейтан намагався пригадати.
— Ну, з Атертону? Принаймні мешкала там кілька років тому. А тепер повернулася, — ніяково розсміялася вона. — Нічого страшного, я була на пару років молодша за тебе, тож навряд чи ти взагалі мене помічав. Але я дружила з Джекі, коли ви двоє зустрічалися.
— А! Правильно. Я не... — він так і не міг пригадати, але принаймні вона досі всміхалася. — Ми з Джекі давно розлучилися, тож...
— О! Я теж, — стенула вона плечима. — Міський хлопець. Не склалося, хто б міг подумати... отож після цього я трохи подорожувала. Кілька років жила на заході, а нині знову сюди повернулася. Досі працюю з кіньми.
— Ясно.
Нейтан почав пригадувати дівчину, яку іноді бачив на манежі: вона була не дуже близькою товаришкою Джекі. Рудувато-білявий хвіст і веснянки влітку. В цих краях небагато молоді, але вона змінюється з неочікуваною частотою: люди виїжджають учитися і працювати й переїжджають на нові місця. Нейтан навіть не був певен, чи колись знав, що цю дівчину звати Мелані, бо ж очей не відводив від Джекі. Але Мелані була гарненька. І тоді, і тепер.
— Прикро чути щодо вас із Джекі. Шкода, я гадала, у вас усе складеться. Ви були така гарна пара! — вона завагалася, наче вирішуючи, чи варто продовжувати, а потім усміхнулася кутиком рота. — Ми всі їй страшенно заздрили, бо навколо було повно козлів, а гарних хлопців катма, а вона отак швидко тебе заарканила. Вона вічно розповідала, як вам двом весело разом і як ти її смішиш.
— Справді?
Це зовсім не було схоже на Джекі. Принаймні наприкінці. Хоча на початку — спогади заховані надто глибоко — так і було, мабуть. На початку Нейтан, певно, міг те саме про неї сказати. Нарешті він уважно глянув прямо на Мелані.
— То як, радієш поверненню?
— Тут так тихо! Я вже й забула.
— Ага. Щира правда. Тихо-тихо.
У Нейтана в голові було геть порожньо. Він гадки не мав, про що говорити. Побачив, як Ільза з того боку кімнати зиркнула на нього і зразу швидко відвела очі. До неї говорила старша жінка, якої Нейтан не впізнавав.
— Ну гаразд, — мовила Мелані. — Слухай, мені дуже прикро через Кемерона, і я усвідомлюю, що зараз не найкращий час, але я не знала, коли ми з тобою ще зустрінемося, тож просто хотіла привітатися. Хочу сказати, я ж навіть не знаю, чи буваєш ти в місті...
— Не буваю. Практично ніколи.
— О! — кліпнула вона й одразу опанувала себе. — Ну, якщо раптом заїдеш і захочеш випити абощо, дай мені знати.
— А. О’кей.
— Можеш дзвонити мені в Атертон. Мене звати Мелані.
— Мелані. Так, я запам’ятав.
— Добре. Ну, гаразд, — усміхнулася вона і, розвертаючись іти геть, легенько торкнулася його руки, як ніхто вже не торкався довгий час. Тепло її пальців довго трималося на його шкірі — таке ясне й гостре, аж болісне. Нейтан дивився, як вона знову розчиняється в юрмі, й коли поряд з ним зненацька з’явився Гарі, аж здригнувся.
— Буду відвертий, приятелю: я не впевнений, що ти в тому становищі, щоб набивати собі ціну, — вручив йому нове пиво Гарі.
— Господи, Гарі. Сумніваюся, що вона саме це...
— Ну, ніколи не дізнаєшся, якщо не спитаєш, правильно? Подзвони їй. Починай потроху показуватися в місті.
— Її довго не було. Вона й не знає...
— Про ту справу з Кітом? Знає. Якщо вона живе в Атертоні, їй там уже точно щось розповіли. Понад сумнів.
— І все одно... Не знаю. Я подумаю.
— Подумай. Бо ти не полегшуєш справи, приятелю.
— Не полегшую для кого?
— Для всіх. Для них. Для себе. Принаймні дай їм шанс тебе пробачити, — кивнув Гарі на присутніх.
— Я молив їх про це десять років тому. Не спрацювало.
— Ніхто не просить тебе про таке. Просто зроби крок назустріч. Може, трохи більш як один крок. Багато часу минуло.
— А обличчя ті самі.
— Деякі. А деякі вже ні, — Гарі понизив голос. — І кількоро про тебе запитувало. Молодий Том. Джеф. Питали, чим ти займаєшся. Поглянь на них. Вони знають, що в отій могилі цілком міг опинитися ти. І ще можеш опинитися, якщо вони не схаменуться. А потім їм доведеться з цим жити. Такі речі змушують поглянути на все під іншим кутом, налаштовують на прощення.
— Справді? Ну, я за них радий.
— Просто раджу, приятелю.
