Не сперечатиметься, подумав Нейтан. Гарі, мабуть, розуміється на господарстві краще і за нього, і за братів. Але попри все, хай що там коїться в маєтку, а це їхні імена в документах. Якщо так подумати, то становище Гарі вельми незахищене, збагнув Нейтан. Можливо, тут його домівка й усі вважають його членом родини, але сержант Ладлоу мав рацію: Гарі — найманий працівник. І Кемеронові — а тепер Ільзі — достатньо було б сказати одне слово — і найманого працівника звільнили б.
— Гарі, — промовив Нейтан, — Кем погрожував вас вигнати?
— Ні, приятелю.
Це був постріл навмання, але відповідь прозвучала так недбало, що у Нейтана закралося зерно сумніву. Він подумав про Кемерона, який так уміло керував маєтком. Тримав усе під контролем, як висловився сам Гарі. Чи дозволив би Кемерон, щоб йому кинув виклик працівник, навіть якщо цей працівник — Гарі?
Нейтан поглянув на нього.
— Ви впевнені?
— Я впевнений, — озвався Гарі. — Слухай, коли я забувався, він нагадував мені, хто тут головний. І він волів, щоб я переймався своїми справами. Та коли він не може зосередитися й це додає нам роботи, це стає моєю справою, подобається це мені чи ні. Й мені не лишається нічого, окрім як сказати про це, тож так я і вчинив.
— Це тому ви нічого не розповіли нам?
— Я нічого не розповів, — мовив Гарі, — тому що все це мені було — і є — неприємно. Я думав, Кемеронові корисно буде вислухати те, що я маю сказати, але не знаю... Може, мені слід було більше слухати. Я не знав ані про те, що ота жінка, ота Дженна, з ним намагалася зв’язатися, ані про те, наскільки він через це нервувався. Якби ж то він сказав!
Нейтан хвильку помовчав.
— А чому ви гадаєте, що він дуже через неї переймався?
— Не знаю. В минулому Кем казав, що нічого поганого не зробив, і я йому повірив, — Гарі глянув на Нейтана. — Повірив і тобі, коли ти підтвердив те саме.
— Вона зараз не в Англії. Вже тижні зо два її там немає. Схоже, полетіла на Балі.
Гарі завмер.
— Справді?
Запало мовчання.
— Слухай, — нарешті зронив Гарі, вже лагідніше. — Ця вся справа з Кемом... Здається, що все складно, та якщо так подумати, то я вважаю, що все до біса просто.
— Просто?
— Ага. Він не почувався щасливим, приятелю. Зовсім. І зараз мені здається, що почалося це вже давненько, — зітхнув Гарі. — Швидше б уже його поховати. Тоді все стане легше.
— Можливо.
— Стане. Так завжди буває. Повір мені, — мовив Гарі й нахмурився, дивлячись на Ільзину машину. — Ти ще довго тут працюватимеш? Якщо хочеш, я не вимикатиму генератора.
Нейтан похитав головою.
— Поки що перервуся.
— Ти з’ясував, що з нею не так?
— Ні.
Нейтан перевірив усе, що тільки можна. Як на нього, все з машиною було гаразд.
— Ага, я теж ніколи не міг знайти ніяких проблем, — знову втупився Гарі у двигун під відчиненим капотом. — Але була в мене одна ідея...
— Я вас уважно слухаю.
Гарі завагався, й тут у темряві почулися кроки на веранді, а тоді пролунав голос Ліз:
— Гарі!
— Та то таке, — він поплескав по машині. — Спершу я сам ще раз подивлюся. Поспіху немає. Ільза ненавидить цю машину, тож нікуди на ній не поїде.
— Гарі! — знову долинув голос Ліз.
— Я їй скажу, що ти в нормі, — мовив Гарі й кивнув на закривавлені скальпи в себе на гаку. — Мені ще з цими щось треба зробити.
— То ви їх таки підстрелили?
— Ага. Хотів устигнути до того, як завтра з’їдуться люди. Вони тут щось занадто розгулялися.
— А я гадав, це хотів зробити Баб.
На обличчі Гарі промайнув вираз, який мовби промовляв, що Баб теж занадто розгулявся.
— Я мав нагоду — і зробив справу, — сказав Гарі. — Якщо ти вже тут закінчив, я вимикаю генератор за десять хвилин. Мені треба виспатися, — він трішки погойдав гак. Скуйовджене хутро і шкіра вже почали трохи закручуватися по краях. — Завтра важкий день.
Нейтан прокинувся від головного болю: від зневоднення пульсувало у скронях. Він примружився у світанковому промінні й потягнувся по склянку води біля канапи, але вона була порожня. Мабуть, випив за ніч, хоч і не пам’ятав цього. Схоже було на похмілля, тільки без приємних спогадів. Нейтан спробував пригадати, скільки вчора випив води. Явно замало.
Він занадто швидко підвівся — й довелося прихилитися до стіни, бо в голові запаморочилося. Він почекав, повільно кліпаючи, поки відчуття не минулося. Роззирнувся. Щось було не так.
Погляд упав на Кемеронову картину, й Нейтан нахмурився. Вона висіла перед очима така, як і завжди. Він підступив ближче, у голові калатало. Сцена була цілком знайома: і кольори, і форми ті самі. Перед очима пливла темна могила на тлі ясного неба. Прозора пляма теж була на місці, така сама нечітка, як і завжди. Що ж відрізнялося? Горизонт трохи перекошений? Нейтан не був певен, отож простягнув руку — й одразу все лише зіпсував, бо рама перекосилася ще більше, тільки в інший бік. Він квапливо її поправив, намагаючись вирівняти.
— Обережніше.
На порозі стояла Ліз. Вона була вся в чорному, вирізнялися тільки почервонілі очі.
— Кемерон любив її.
— Може, на сьогодні її ліпше зняти. Я міг би десь її покласти.
— Що? Ні. Навіщо?
