— На око — десь учора вранці. Зважаючи на температуру і на відсутність тіні й води, я б здивувався, якщо він зміг протриматися більш як добу. Розтин покаже.
— Малувато якось, — нахмурився сержант Ладлоу. — Скільки йому — під сорок?
— Сорок уже, — відповів Нейтан.
— Він ще довше протримався, ніж дехто в його ситуації, — сказав Стів. — Доба — це ще, може, занадто оптимістично.
— Далеко ми від Кемеронової домівки? — Ладлоу знову поглянув на братів.
— Якщо пішки, то за п’ятнадцять кілометрів по прямій, на північний захід, — сказав Нейтан. — Якщо машиною, то треба спершу їхати ґрунтівкою на захід, а потім повернути на північ, коли не хочеш застрягнути в піску, тож там набіжить, певно, понад тридцять. А найбезпечніший маршрут ще на десять кілометрів довший: на схід звідси до скель, а потім трасою на північ.
Скелі й дорога — ті, де вони знайшли Кемову машину. Нейтан обмінявся поглядом з Бабом, і Ладлоу помітив це.
— Отож навіть найкоротшим шляхом додому йти декілька годин? — мовив Ладлоу.
— Йти неможливо, не за цієї погоди, — сказав Стів приглушеним голосом. Він знову зазирав під брезент. — Саме це і згубило тих трьох підрядчиків, які застрягли в піску під Атертоном кілька років тому. Пам’ятаєш, Бабе? Ти ж брав участь у пошуках, так?
Баб кивнув.
— По скільки їм було? Років по двадцять п’ять? — мовив Стів. — Спробували повернутися назад пішки. Здолали зо сім кілометрів, ба й менше. Двоє з них померли вже за шість годин.
— А що тут ще є? — Ладлоу підійшов до огорожі й поклав руку на дріт. — Це ваша земля на тому боці? — запитав він у Нейтана.
— Ага.
— Може, брат сподівався знайти вас?
Нейтан побачив, як Баб і Стів обидва обернулися до нього.
— Ні.
— Ви кажете це так упевнено.
— Бо я впевнений.
— Але... — Ладлоу знову розгорнув записник. — Кемерон знав, що ви з сином перевірятимете огорожу?
— Так, я завжди так роблю в цю пору року. Тільки ми були не тут.
— І Кемерон знав це напевне?
Запала довга пауза.
— Ні.
Ладлоу провів рукою по верхньому дроту, а потім, розтуливши долоню, подивився на куряву.
— А не здогадуєтеся, навіщо ваш брат міг прийти на це місце?
— Я не знаю навіщо, — нарешті відповів Нейтан, — але знав він його добре.
— Часто тут бував?
— Останнім часом — не думаю, — Нейтан зиркнув на Баба, а той знизав плечима. — Але раніше вчащав.
— І крім того, це — єдине джерело тіні на багато миль навколо, — мовив Стів. — Може, він інстинктивно його шукав.
Сержант Ладлоу поміркував, роздивляючись обриси фігури на землі. Навіть під брезентом безпомильно вгадувалася людина.
— В якому настрої був ваш брат останні кілька тижнів?
Питання прозвучало ненав’язливо, й лише за мить Нейтан зрозумів, що воно адресоване йому.
— Не знаю. Я його вже кілька місяців не бачив.
— А точніше?
— Чотири, десь так. Відколи ми всі працювали на тих шляхових роботах, так, Бабе?
Тут Нейтан збагнув, що саме тоді востаннє бачився з обома своїми братами. Баб дивився порожнім поглядом.
— Чотири місяці, — мовив Ладлоу. — Це десь серпень-вересень, так?
— Мабуть, трохи раніше, — Нейтан спробував пригадати. — Стривайте! Це було десь у час першого матчу «Рідного штату»[2]. Бо ми якраз його обговорювали.
— Червень, — в унісон сказали Ладлоу й Баб.
— Так, напевно.
— Отже, шість місяців, — мовив Ладлоу.
— Ага, либонь, тоді. Іноді ми розмовляли по рації.
— Часто?
— Частенько.
— А була якась причина, чому ви не бачилися?
— Ні. Ніякої причини. Я живу майже за три години їзди, якщо від дверей до дверей. Ми всі дуже зайняті, — Нейтан обернувся до Баба по допомогу, проте не отримав її. — Ти ж бачишся з ним щодня вдома, що скажеш?
Нейтан очікував на потиск плечей, але Баб натомість, здається, замислився.
— Останнім часом Кем був трохи заведений.
Нейтан вражено втупився в нього. Наскільки ж усе було погано, якщо помітив навіть Баб?
— Що значить — заведений? — запитав Ладлоу.
Цього разу Баб таки потиснув плечима. Він здавався трохи знервованим.
— Не знаю. Те і значить.
Усі чекали, але він, схоже, не мав чого додати з цього приводу.
Ладлоу звірився з нотатками.
— З Кемероном у маєтку хто ще проживає?
— Я, — почав Баб загинати пальці. — Мама, Ільза... це Кемова жінка... двоє їхніх дівчат, дядько Гарі...
— Гарі Бледсо, — втрутився Нейтан. — Насправді він нам не дядько, просто друг родини. Працював у маєтку ще до нашого народження.
— Отож він фактично найманий працівник? — поцікавився Ладлоу.
— Фактично, але ніхто його так не сприймає, — мовив Нейтан. Баб кивнув.
— І ще з нами зараз парочка туристів.
— Що роблять? — запитав Ладлоу.
— Як завжди. Обробляють землю, пораються у хаті. Що треба. Їх Кем найняв кілька місяців тому.
— А він часто наймав людей?
— За потреби, — сказав Нейтан. — Протягом року підрядчики й робітники приходили та йшли, залежно від обстановки. Гленн — сержант Маккенна — все це знає.
Ладлоу лише занотував собі щось у записник.
Підвівся Стів й обтрусив коліна.
— Гаразд. Я б хотів його вже перенести у «швидку». Ми з сержантом і самі можемо впоратися з ношами, хіба що хтось із вас дуже хоче допомогти?
