П’ятнадцятирічний аутист Крістофер Бун, якому важко розуміти людські емоції і легко підкорити математичну логіку, порівнює свій мозок з комп’ютером, який відмовляється обробляти надлишок інформації і просто «зависає». За допомогою дедуктивного методу Шерлока Голмса Крістофер намагається не лише розкрити загадкове вбивство сусідського собаки, а й створити за окремими зрозумілими йому деталями власну дивовижну картину світу. І коли хлопчик, що для прогулянок малює мапи власної вулиці, відважиться на подорож до Лондона — це буде його перший крок у нове життя.
Було сім хвилин по дванадцятій. Собака лежав на моріжку перед будинком місіс Шиєрс. Його очі були заплющені. Він мав такий вигляд, наче біг на боці, так само, як бігають собаки, коли їм сниться, що вони женуться за котом. Але собака не біг і не спав. Собака був мертвий. Із нього стирчали садові вила. Очевидно, зубці вил проштрикнули собаку наскрізь і застрягли в землі, оскільки вони не падали долі. Я вирішив, що собаку, напевне, вбили вилами, оскільки не бачив на ньому інших поранень, і не думаю, що хтось би став проштрикувати пса вилами після того, як він помер із якоїсь іншої причини, наприклад раку або автомобільної аварії. Але я не був цілком упевнений.
Я пройшов крізь ворота місіс Шиєрс і зачинив їх за собою. Вийшов на моріжок і опустився на коліна перед собакою. Я поклав руку на його морду. Вона й досі була тепла.
Собаку звали Веллінгтон. Він належав місіс Шиєрс, яка також була нашим другом. Вона жила навпроти, у другому будинку ліворуч.
Веллінгтон — пудель. Не один із тих маленьких пуделів, яким роблять стрижки в перукарнях, а великий пудель. У нього була кучерява чорна шерсть, але якщо придивитися, то шкіра під нею мала блідо-жовтий колір, як у курки.
Я погладив Веллінгтона й замислився над тим, хто його вбив і чому.
Мене звати Крістофер Джон Френсіс Бун. Я знаю всі країни світу, їхні столиці, а також прості числа до 7057.
Вісім років тому, коли я познайомився з Шивон, вона показала мені цей малюнок,
і я знав, що це означає «сумний» — так я почувався, коли знайшов мертвого собаку.
Потім вона показала мені цей малюнок,
і я знав, що це означає «радісний» — так я почуваюся, коли читаю про космічні місії «Аполлон» або коли не сплю о третій чи четвертій ранку і можу ходити вулицею та уявляти собі, що я — єдина людина в цілому світі.
Тоді вона намалювала кілька інших малюнків,
але я не зміг сказати, що вони означають.
Я попросив Шивон намалювати багато таких облич і написати поруч чіткі пояснення, що вони означають. Я носив цей аркуш у кишені й діставав кожного разу, коли не розумів, що мають на увазі люди. Але було дуже складно вирішити, які зображення більше схожі на вирази їхніх облич, бо ці вирази дуже швидко змінюються.
Коли я розповів про це Шивон, вона дістала олівець і ще один аркуш паперу і сказала, що люди, ймовірніше, почувалися так:
а потім засміялася. Тому я порвав перший аркуш і викинув його. А Шивон вибачилась. І зараз, коли я не розумію людей, то питаю, що вони мають на увазі, або йду геть.
Я витягнув із собаки вила, взяв його на руки та обійняв. Із темних дірок від зубців цідилася кров.
Мені подобаються собаки. Завжди можна зрозуміти, про що думає собака. У нього є чотири стани. Щасливий, сумний, злий і зосереджений. А також собаки вірні й не брешуть, оскільки не вміють розмовляти.
Я обіймав собаку протягом чотирьох хвилин, а потім почув крик.
Я підвів погляд і побачив місіс Шиєрс, яка бігла до мене зі свого патіо. Вона була вдягнена в піжаму й домашній халат. Нігті на ногах мали яскраво-рожевий колір, а ноги були босі. Вона кричала:
— Що ж ти, бляха, наробив із моїм собакою?
Мені не подобається, коли люди на мене кричать. Я боюся, що вони можуть вдарити чи торкнутися мене, і не знаю, що ще може статися.
— Пусти його, — крикнула вона. — Пусти, бляха, пса, заради всього святого.
Я поклав собаку на моріжок і відійшов назад на 2 метри.
Вона нахилилася. Я гадав, що місіс Шиєрс теж збирається взяти собаку на руки, але вона цього не зробила. Може, вона помітила, що на ньому дуже багато крові, і не хотіла забруднитися. Натомість вона знову почала кричати.
Я затулив руками вуха, заплющив очі та став скручуватися калачиком, поки не увіткнувся чолом у траву. Трава була мокра й холодна. Це було приємно.
Це детективний роман, у якому розслідується вбивство.
Шивон сказала, я маю написати щось таке, що б сам захотів прочитати. Здебільшого я читаю книжки про науку та математику. Мені не подобаються справжні романи. У справжніх романах люди кажуть речі на кшталт: «Я помережаний залізом, сріблом і вкрапленнями звичайного бруду. Я не можу стиснутися в міцний кулак, як це роблять люди, які не покладаються на мотивацію»[1]. Що це означає? Я не знаю. І Батько також. Шивон і містер Джевонс теж не знають. Я в них питав.
Шивон має довге світле волосся й носить окуляри із зеленого пластику. А містер Джевонс пахне милом і носить коричневі черевики, у кожному з яких є приблизно 60 маленьких круглих дірочок.
Проте мені подобаються детективні романи, у яких розслідуються вбивства. Тому я пишу детективний роман.
У детективному романі з убивством треба визначити вбивцю, а потім його впіймати. Це загадка. Якщо це добра загадка, то інколи можна вирахувати розв’язку ще до кінця книжки.