Шивон сказала, що книжку слід починати так, аби одразу привернути увагу читачів. Тому я почав із собаки. Також я почав із собаки тому, що це відбулося зі мною, а мені важко уявляти речі, які зі мною не відбувалися.
Шивон прочитала першу сторінку й сказала, що роман незвичайний.
Вона взяла це слово в лапки, згинаючи вказівний і середній пальці у формі цього розділового знака. Вона сказала, що зазвичай у детективних романах убивають людей. Я зауважив, що в «Собаці Баскервілів» було вбито двох псів — власне гончака та спанієля Джеймса Мортімера, але Шивон пояснила, що головними жертвами вбивці були не вони, а сер Чарлз Баскервіль. За її словами, це тому, що читачі більше співчувають людям, аніж собакам, і якщо в книжці вб’ють людину, то вони захочуть читати далі.
Я сказав, що хочу написати про якийсь реальний факт, і я знаю людей, які померли, але не знаю нікого, хто б помер не своєю смертю, окрім містера Полсона, батька Едварда зі школи. Але то був нещасний випадок під час стрибка з дельтапланом, і насправді я його не дуже добре знав.
Також я сказав, що співчуваю собакам, оскільки вони вірні й чесні, а деякі собаки цікавіші та розумніші за деяких людей. Наприклад, Стів, який ходить до школи щочетверга, не може самостійно їсти, не може навіть палиці з землі підібрати. Шивон попросила мене не говорити цього матері Стіва.
Потім приїхала поліція. Мені подобаються поліцейські. Вони мають спеціальну форму й нашивки з номерами, і я знаю, що вони мають робити. Поліцейських було двоє, жінка і чоловік. В обтислих штанах жінки-поліцейського була невелика дірка на щиколотці лівої ноги, а посередині дірки була червона подряпина. До підошви одного з черевиків чоловіка-поліцейського прилип великий оранжевий листок із якогось дерева.
Жінка-поліцейський обхопила руками місіс Шиєрс і повела її до будинку.
Я відірвав голову від трави.
Чоловік-поліцейський присів біля мене навпочіпки й запитав:
— Юначе, ви не хочете мені пояснити, що тут відбувається?
Я сів і відповів:
— Собака помер.
— Це я вже збагнув, — сказав він.
— Гадаю, хтось убив собаку, — додав я.
— Скільки тобі років? — спитав він.
— 15 років, 3 місяці й 2 дні, — відповів я.
— І що саме ти робив у цьому саду? — поцікавився він.
— Обіймав собаку, — сказав я.
— Чому ти обіймав собаку? — спитав поліцейський.
Це було складне запитання. Мені цього хотілося. Мені подобаються собаки. Мені стало сумно, коли я побачив, що собака помер.
Поліцейські мені також подобаються, і я хотів належним чином відповісти на запитання, але чоловік-поліцейський не дав мені часу, аби правильно сформулювати відповідь.
— Чому ти обіймав собаку? — знову спитав він.
— Мені подобаються собаки, — сказав я.
— Це ти вбив собаку? — спитав він.
— Я не вбивав собаку, — заперечив я.
— Це твої вила? — спитав він.
— Ні, — відповів я.
— Здається, тебе дуже засмутив цей випадок, — сказав він.
Він ставив забагато запитань і ставив їх надто швидко. Вони накопичувалися в моїй голові, наче хлібини на заводі, де працює Дядько Террі. Це завод-пекарня, і він керує різальними машинами. Інколи різалка працює недостатньо швидко, а хліб усе прибуває, і створюється затор. Інколи я думаю, що мій розум — це теж машина, але не обов’язково для нарізання хліба. Мені так легше пояснювати людям, що відбувається в моїй голові.
Поліцейський сказав:
— Я питаю тебе ще раз…
Я знову повалився на моріжок, притиснув чоло до землі й почав видавати звуки, які Батько називає стогоном. Я видаю цей звук, коли в мою голову надходить забагато інформації із зовнішнього світу. Це наче прикласти радіо до вуха, коли тобі погано, і налаштувати його на хвилю між станціями, де є тільки білий шум, і ввімкнути звук на повну, щоб чути лише цей звук і знати, що ти в безпеці, бо не чуєш нічого іншого.
Поліцейський схопив мене за руку й поставив на ноги.
Мені не сподобалося, як він мене торкається.
І тоді я його вдарив.
У цій книжці не буде ніякого гумору. Я не вмію розповідати жарти, бо я їх не розумію. Ось, наприклад, жарт. Я почув його від Батька.
«Його обличчя було різке, але жести на тлі — невиразні».
Я розумію цей жарт. Мені пояснили. Гумор у тому, що слово «різкий» має три значення, ось такі: 1) загострені, виразні фізіономічні риси; 2) те, що виражає рішучість і завзяття; 3) те, що чітко зображене на фотографії чи картині. У значенні 1 цей прикметник вживається тільки з обличчям, у значенні 2 може стосуватися як обличчя, так і жестів, а до значення 3 відносяться тло і невиразність.
Якщо я розмірковую над цим жартом, то мені треба уявити, що слово має одночасно три значення, а це наче водночас слухати три різні музичні твори — це бентежить, збиває з пантелику і зовсім не заспокоює, як білий шум. Це наче коли троє людей одночасно розповідають тобі три різні речі.
Тому в цій книжці немає жартів.
Деякий час поліцейський мовчки дивився на мене. Потім він заявив:
— Я заарештовую тебе за напад на поліцейського.
Від цього мені стало набагато спокійніше, тому що так говорять поліцейські по телебаченню й у фільмах.
Далі він сказав: