— Чекай! — Рудольф, зітхаючи, пішов слідом. — Ми могли б заощадити більше коштів. Мені від цього, звичайно, серце кров’ю обливатиметься, та, наприклад, мадам Клео — це розкіш, яка нам не так і потрібна. Як щодо Одермата з банку? Чи не міг би він нам все це ще раз перерахувати?
Відповіді я так і не розчула. Якийсь час, допоки їх кроки і голоси остаточно не затихли, я залишалася, наче застигла, стояти в шафі. Тільки тепер я зауважила, що моє серце вистрибувало з грудей. І мені страшенно бракувало повітря.
Я обережно штовхнула дверцята шафи і вийшла зі своєї схованки. Те, що перед нею хтось стояв, я помітила занадто пізно.
Хтось, хто мене так само здивовано розглядав, як і я його. Проте він отямився швидше за мене.
— Ви тільки гляньте! — сказав він англійською. — Покоївка в шафі!
Переді мною стояв абсолютно незнайомий мені тип, молодий, дуже стрункий, атлетичної будови, злегка засмаглий, із коротко стриженим, зачесаним назад темним волоссям. Очі в нього були азійської форми та ще й такі темні, що в цьому світлі я не могла відрізнити райдужку від зіниці.
Його обличчя було беззаперечно наймилішим серед усіх хлопців і чоловіків (він був десь посередині), які мені траплялися до того, включно з акторами всіх фільмів та серіалів.
Його повні губи скривилися в глузливій посмішці, поки він заглядав до шафи.
— Ти була там усередині сама?
— Це тебе взагалі не обходить. — Я зраділа, що я ще могла бодай видавати звуки і навіть спромоглася підібрати правильні англійські слова. Напад завжди був найкращим захистом. — Доступ до цього приміщення мають лише працівники готелю. Тому дуже сподіваюся, що ти тут працюєш.
Його усмішка стала ширшою, відкривши ідеальні білосніжні зуби. Можливо, він вважав, що було б < мішно думати, наче з такою зовнішністю, як у нього, можна працювати офіціантом.
— Інакше?
— Інакше ти перебуваєш на забороненій території, — строго сказала я. — І я мушу про тебе повідомити. Я не почула, як ти зайшов.
Мабуть, тому, що я в шафі напружено прислухалася до розмови братів Монфор.
Незнайомець був одягнений у чорні джинси й темний светр. І до того ж ця неймовірна постава — пряма, граційна й водночас невимушена. Це не міг бути той очікуваний британський актор, якому, судячи з розповідей мсьє Роше, було десь за шістдесят. Може, він був танцівником балету? Чи азійським принцом?
— Ну то що тепер? — запитала я, схрестивши на грудях руки.
І тут хлопець розсміявся.
— А, так, отже, я тут не працюю. Можливо, я готельний злодій, що розвідує територію?
Ага, точно. А Заборонена Кішка — це насправді кіт. — Тоді тобі теж не можна тут бути, — сказала я. Він придушив сміх, що теж виглядало досить мило. — Окей. Давай ще раз спочатку. Там немає знака, що вхід заборонено. — Він показав на двері. — Я подумав, що це може бути коротшим шляхом.
— Там якраз для цього висить номерок кімнати, тому стверджувати, що ти хотів просто пройти, немає сенсу.
Я пробралася повз нього до дверей і відчинила їх.
— Бачиш?
Може, він помітив, як сюди заходили двоє братів Монфор, не використовуючи ключа, і йому стало цікаво, куди ведуть ці двері?
Це я принаймні могла б зрозуміти.
Він підступив до мене так близько, що я змогла відчути аромат свіжовипраної бавовни і ще чогось лимонного. Я відразу подумала про рибу, яку їла на сніданок, і мимовільно стиснула губи.
— Так, на перший погляд, справді схоже, що це просто звичайні двері в номер, — сказав він. — Та ось це збило мене з пантелику. — Він вказав на маленький значок аварійного виходу, що світив зеленим, розміщений над вимикачем. На ньому був зображений чоловічок у русі й стрілка, що чітко вказувала у напрямку таємних сходів.
Я цього справді ніколи не помічала.
— Хм, — видала я. — Та це діє тільки у випадку пожежі. І я не бачу, щоб тут щось горіло. А ти?
Тепер він глянув мені в очі, і я зауважила, що райдужка була не такою вже й чорною. Вона відблискувала темно-карим.
— Я не впевнений, — тихо вимовив він. — Але я до всього готовий. До всіх випадків.
Він ступив крок назад.
— Мене звати Трістан Браун. Я тут на канікулах зі своїм дідом, професором Артуром Брауном. Ми прибули вчора ввечері, під час снігової бурі.
— Браун, номер 211, — пробурмотіла я і подумки почала проходитися списками гостей мсьє Роше. Ніяких особливих побажань для номера 211, ніяких поїздок саньми, SPA-візитів чи уроків їзди на лижах, жодних алергій чи непереносимостей, ніякого собаки, позначок VIP від Романа Монфора, ну зовсім нічого, що могло б розповісти мені більше про цього гостя. Номер 211 був розташований якраз на цьому поверсі, в кінці коридору, поруч із номером хлопців Барнбруків і навпроти номера Барнбруків із немовлям.
Та який там коротший шлях! На шляху з номера 211 сюди Трістан (гарне ім’я, до речі, досить йому личило) неодмінно мав би проходити повз головні сходи чи ліфт, якими він міг без проблем скористатися. І який гість блудить готелем о такій годині, відкриваючи навмання різні двері, немає різниці зі знаком аварійного виходу чи без нього?
— А в тебе є ім’я? — поцікавився він. — І ти справді покоївка?