Він заселився під іменем Александр Губер, та це не обов’язково те саме ім’я, на яке зареєстрована його зброя. Якщо вона взагалі зареєстрована. Що ж він шукав у кімнатах працівників?
Може, перевірка працівників належала до заходів безпеки щодо захисту осіб, яких він охороняв?
І чому Трістанове обличчя було знову так близько до мого?
— У тебе веснянки, — сказав він.
Під його настирним поглядом я знову згадала, що ще досі не почистила зуби. Я відвернулася і вийшла з ніші.
— Мені шкода, але ведеться слідство, я не маю права нічого розголошувати. А тепер мені справді час іти, інакше… е-ем… мене викриють.
— Жаль, — сказав Трістан і раптом став серйозним. Це йому теж пасувало. Я нерішуче глянула на нього.
У кінці проходу відчинилися двері, і я не встигла й оком кліпнути, як знову стояла поруч із Трістаном у ніші із запнутими завісами.
Він тихо засміявся.
— Гарні рефлекси, агент як-тебе-там?
— Цс-с-с, — видала я. Чорт! Я тепер що — вічно буду застрибувати в нішу від кожного звуку й ховатися? Що зі мною не так?
— Якщо вода буде холоднішою ніж двадцять п’ять градусів, я і ноги в той басейн не застромлю!
Я відразу впізнала цей голос. Це була Елла Барнбрук, яка вчора нила, що їй просто необхідно жити в Теремін-люксі.
— Це справжня льодовикова вода. І що вона холодніша, то більше калорій спалюється під час плавання, — відповів інший голос, який я ідентифікувала як голос її кузини Ґретхен.
Обидві швидко наближалися і навіть не намагалися розмовляти тихо.
— Можливо, навіть достатньо, щоб можна було з’їсти один із тих божественних круасанів, які тут подають. О Боже, чому я вже годинами не можу думати ні про що інше, окрім їжі?
— Це все той проклятий джетлаг, — сказала Елла. — Коли засинаєш о п’ятій після обіду, то не дивно, що посеред ночі ти вже почуваєшся виспаним.
Вони саме проходили повз нашу нішу, і я на мить затримала подих.
— Мені здається, я зараз чхну, — прошепотів Трістан.
Я нажахано на нього глянула. Та він, напевно, просто так розважався. У напівтемряві я бачила, як виблискують його зуби.
Елла продовжила:
— І ти думала не тільки про їжу, а ще й про Бена.
Признайся!
Ґретхен пирснула сміхом. Як і Елла, вона була одягнена в білий готельний халат для купання, взута в махрові шльопанці, а її світле волосся було зав’язане в хвостик.
— Боже мій, він же такий милий. А я боялася, що ці канікули будуть нудними.
Вони стояли перед одним із ліфтів.
— Отже, це вже вирішено, що Бен належить тобі, так? — Елла взялась руками в боки. — Забула, що тут ще я є, сестричко?
Ґретхен знову захіхікала. Чи, власне, вона й не припиняла.
— Як на мене, ти теж можеш випробувати з ним своє щастя. Так буде навіть цікавіше.
Ліфт видав дзвінке «плін-н-нь», і решітка з брязкотом відчинилася.
— Добре. Тоді нехай переможе найсильніший, — сказала Елла, коли вони ступили до ліфта. — Головне, щоб Емі залишилась ні з чим.
— Я думаю, через це взагалі нема чого переживати, — сказала Гретхен. — Жоден хлопець не обере Емі, поки є Гретхен чи Елла.
У цей момент Трістан таки чхнув. І мені здалося, що досить голосно.
Я злісно на нього глянула, та звук, очевидно, не докотився до Гретхен і Елли. Але, незважаючи на це, для мене ніби вічність минула, поки двері ліфта зачинилися.
Я квапливо відкрила завісу і вийшла з ніші.
— Ти зробив це навмисно, — дорікнула я.
— Мені прикро, — сказав Трістан, винувато посміхаючись. — Я тебе ледь не викрив. Ці американські дівчатка-черлідерки взагалі мають совість? Ні, не відповідай, я сам вгадаю. Злі сестри Попелюшки керують міжнародним наркокартелем, правильно? Там, унизу, в басейні, вони матимуть зустріч із ватажком італійської мафії. Хіба тобі не треба поспішити за ними, щоб їх схопити?
Я зітхнула. Якось мені це все більше не видавалося таким смішним, скоріше дурнуватим.
— Я мушу йти, — сказала я.
— Ну, будь ласка! Скажи хоч, як тебе звати. Це не мусить бути твоє справжнє ім’я. Можливо, все ж щось французьке?
Отак, стоячи в ніші з перехрещеними на грудях руками, спершись біля портрета дами з суворим поглядом у намисті з перлів, він сам був наче з картини.
— Ну добре. — Час гіркої правди настав. — Мене звати Фанні Функе, і я тут річна практикантка. Наразі я працюю нянею.
Навіть якщо Трістан і був розчарованим, він не подав і знаку.
— Як шкода, що я не дитина.
— Скільки тобі років? — це просто вихопилося в мене. Я вже, було, відійшла на кілька кроків, але все ще обличчям обернена до нього.
— Дев’ятнадцять, як ти і припускала. А тобі? Маю на увазі твою роль під прикриттям.
— Сімнадцять. Було приємно з тобою познайомитися.
Нарешті я спромоглась обернутися до нього спиною. Тепер залишилося переставляти ноги і зникнути. Ну, давай, це не так і важко.
— Приємного перебування в Шато Жанв’є, — кинула я через плече. Ідучи проходом між двома ліфтами, я відчувала на спині його погляд. Ну принаймні я собі так думала. Не знаю, чому саме зараз, та мені згадалось, як Делія називає мою ходу хлоп’якуватою.
У дверях до кімнат персоналу я ще раз обернулася. Та ніша вже була порожньою. Від Трістана не було й сліду.