Рання пташка отримує найкращий сніданок і… вільний стілець.
П’єр розсміявся.
Неодмінно візьми собі трішки лосося. Я сам маринував, із лаймом і морською сіллю, ялівцем і кропом і… ах, словом, спробуй.
Він поклав мені великий шматок на тарілку. Я дуже любила П’єра — він був моїм постачальником молочних булочок для сімох Хуґо, завжди приберігав кілька для мене. Окрім того, він допомагав мені на початку розібратися з валіським діалектом, на якому тут усі розмовляють. Говорити я, напевно, ніколи не навчуся, а от розуміти, про що йдеться, вже можу. Тільки старого Стакі я ніяк не могла зрозуміти. П’єр, правда, вважав, що справа не в мені, а в тому, що він уже давно не мав жодного власного зуба.
Лосось був божественний. І до хліба пасував ідеально. І до яйця. На сніданок я завжди наїдалася, бо потім, як правило, я мала змогу прийти щойно по обіді. Це було чудово, бо нікуди не потрібно поспішати й можна було затишно балакати собі з П’єром. Уночі випало тридцять п’ять сантиметрів снігу, розповідав він, і до того ж утворилися метрові снігові замети. Дороги через перевал були закриті, а шлях угору до готелю можна було подолати лише з ланцюгами на колесах. Наближався ще один циклон, і з першого різдвяного дня мало засніжити ще дужче. У нас, у Північній Німеччині, вже б оголосили надзвичайний стан. А тут у цьому не вбачали нічого особливого.
— А там як настрій? — запитала я і показала на двері кухні. На час канікул штат обслуги й персоналу на кухні збільшувався до максимуму, дві третини людей тут були новенькими.
— Усе добре. Тільки новенькі ще не до кінця усвідомили, наскільки серйозно шеф ставиться до заборони мобільних. Я зробив усе, що міг, та побоююсь, що вони зрозуміють це тільки тоді, коли перший телефон опиниться на грилі. Чи буде розрубаний на частини. Чи кинутий у киплячу пасту. — П’єр глузливо всміхнувся, і це змусило мене посміхнутись у відповідь. Але креативність шеф-кухаря виявлялася не тільки в цьому.
— Один офіціант із допоміжного персоналу справді милий. Можливо, що я навіть трішки закохана.
П’єр мені підморгнув.
— А як там настрій у вас, нагорі?
Я кинула погляд на сходи. Кутиком ока я ніби вловила якийсь рух.
— Роман Монфор тримає мене під прицілом, студентки з Лозанни — злісні бестії зі спотвореним сприйняттям реальності, а ще малий Дон Буркгарт вирішив перетворити моє життя на пекло. Але в загальному все окей, дякую. О, доброго ранку! А ти тут звідки взялася?
Заборонена Кішка потерлася, муркаючи, спершу об мої, тоді об П’єрові ноги. А потім голосно нявкнула.
П’єр поставив перед нею тарілочку з дрібно нарізаною холодною печенею, яку він, швидше за все, підготував заздалегідь.
— Знаєш, над чим я ламаю собі голову? — запитав він, поки Заборонена Кішка з апетитом налягала на сніданок.
— Шеф казав, що кішка була тут уже тоді, коли він тільки починав тут як кухар. — Він витримав коротку драматичну паузу. І тоді тихо додав: — А це було 1989-го.
Математика не була моєю сильною стороною, та навіть без калькулятора я розуміла, що цього бути не могло.
— Можливо, то була інша кішка, дуже схожа на цю. Її руда смугаста попередниця.
Заборонена Кішка почала вмиватися. Ми задумано за нею спостерігали.
— Ага, напевно, так і є.
П’єр підняв котячу тарілку з підлоги.
— Відкласти тобі на післяобід малинового чизкейка? Мадам Клео була незадоволена глазур’ю, тому мені вдалося зробити так, щоб нам виділили двадцять чотири шматки.
На сходах почулися кроки. З’явився Ніко у своїй уніформі пажа. Свою кумедну кепку він затиснув під пахвою.
Я радісно з ним привіталася і запропонувала йому свій стілець.
— Доброго ранку, — відповів він якось сухувато, ніби йому було неприємно мене зустріти. — О! Кішка! А я думав тут заборонені домашні тварини. У правилах внутрішнього розпорядку це тричі підкреслено.
— Яка ще кішка? — запитали ми з П’єром одночасно.
— Таж он ця, отам! — Ніко вказав на Заборонену Кішку, яка неспішно піднімалася сходами.
П’єр прищулив очі.
— Фанні, ти бачиш десь тут кішку?
Я похитала головою.
— Кішку? Ні!
— Ха-ха, дуже смішно. — Ніко люто блимнув на нас. — Цього разу я не куплюся так легко, як на історію з еполет.