— Вибачте за поведінку моєї дружини. — Пан Смірнов обдарував мсьє Роше сумовитою посмішкою.
Його донечка стрекотала щось незрозуміле і намагалася дотягнутися до золотих зірок і пташок на ялинковій гірлянді, прикріпленій над стійкою.
— Їй просто потрібен час, щоб звикнути до тієї чи іншої ситуації.
— Я впевнений, що спокій і гірське повітря підуть їй на користь, — відповів мсьє Роше.
Пан Смірнов став навшпиньки, щоб його донечка змогла дотягнутися до гірлянди. Наперекір моїм побоюванням, що вона почне її зараз шарпати, дівчинка обережно погладила одну з пташок.
— Знаєте, я приїжджав сюди ще маленьким хлопчиком, і це місце викликає в мене найкращі спогади. Можна навіть сказати, воно врятувало моє життя. Мені було тоді дванадцять, — сказав пан Смірнов. Він зробив паузу й очікувально поглянув на мсьє Роше, але мсьє Роше мовчав.
Я згорала від нетерплячки і на місці мсьє Роше вже б вибухнула запитаннями: яким чином готель врятував життя маленького російського хлопчика?
Та пан Смірнов сам продовжив:
— Я дуже втішився, що тут майже нічого не змінилося. Так ніби час зупинився. На тридцять років. І Іавіть телефон той самий. І ви — ви теж майже не змінилися. Хоча це й неможливо. Це ж ваш батько тоді мені допоміг?
Заради всього святого, чим же допоміг? Він що, не може говорити конкретніше? Я ж тут помираю від цікавості!
Мсьє Роше тихо засміявся.
— Кожна людина, якій за тридцять, дванадцятирічній дитині видається суперстарою. Але дякую за комплімент, містере… ем-м… Смірнов.
Сумніви перед виголошенням прізвища й неоднозначний наголос на ньому — це було зовсім не схоже на мсьє Роше. Зазвичай усі прізвища гостей разом із їхніми даними й додатковою інформацією про них навіки закарбовувалися в його пам’яті з першою ж їх появою в списках.
Пан Смірнов меланхолійно посміхнувся.
— Звісно, ви мене не пам’ятаєте. Я один із багатьох дітей, яких вам за ці роки доводилося втішати. Але я вас ніколи не забуду. Ви тоді сказали, що неможливо забрати дім у того, в кого він у серці. І що ми в душі маємо все, щоб бути щасливими будь-де.
Так, це було схожим на мсьє Роше. Він любив виголошувати такі мудрі речі. Завжди хотілося бігти по блокнотик, щоб усе занотовувати.
— Тоді в моєму житті настав переломний момент, який мене дуже лякав, — вів далі Смірнов. — Я ненавидів усіх і все, мені не хотілося жити. Та коли ми покидали це місце, я дивним чином відчув, що готовий до змін і до всього, що готувало мені життя.
А сьогодні він мультимільйонер, що володіє флотилією приватних літаків і має маленьку донечку й охоронця. Пощастило йому, що й казати. Чуття підвело його тільки з вибором дружини.
— Так, це місце справді впливає інколи чудодійно, — мимовільно промовив мсьє Роше і на коротку мить обернувся до мене.
Смірнов кивнув. Він лагідно погладив ніжки своєї маленької донечки, що баламкались на його грудях, поки дівча задоволено продовжувало ловити зірочки.
— Тому я і хотів, щоб моя сім’я неодмінно познайомилася з цим готелем. Маю бажання, щоб і вони відчули магію, яку тоді відчув я. І зарядились енергією цього місця.
— О, так і станеться. — Мсьє Роше глянув у свій список. — Завтрашня поїздка саньми вам точно сподобається. Надвечір завжди найгарніше. Я можу замовити для вас на кухні термос із нашим гарячим какао і кілька кексів.
Маленька дівчинка заплескала в долоні й вигукнула «Лошадка!» чи щось таке, і Смірнов засміявся, миттєво ставши при цьому ніби на десять років молодшим.
— Правильно, Дашо, коник! Коник тягне сани! Усі думають, що вона не розуміє англійської, і тоді раптом вона всіх дивує.
— Бажаю вам чарівно провести час у «Замку у хмарах», — сказав мсьє Роше.
— Дякую, — відповів Смірнов. — Щиро дякую за все.
На сходах він ще раз обернувся.
— Мене надзвичайно заспокоює те, що час не має над вами і над цим готелем ніякої влади.
Час, можливо, і не має, думала я, дивлячись на нього. А от люди з валізами, повними брудних грошей і божевільними планами, — цілком.
Мій погляд зупинився на Бені, що був на рецепції і явно до всього дослухався. Секунди зо дві ми дивилися серйозним поглядом одне на одного, і я була майже впевнена, що в його голові крутилися думки, схожі на мої. А тоді задзвонив його телефон і він вибачливо посміхнувся.
Я спробую потім поговорити з ним.
— Мсьє Роше, ви справді не можете згадати Смірнова маленьким хлопчиком? — запитала я.
— О, Фанні.
Мсьє Роше подивився на годинник, що висів на стіні позаду мене. Якщо говорити точніше, там було три годинники.
Та тільки один, той, що посередині, показував центральноєвропейський час. На інших був точний час у Нью-Йорку й Токіо.
— А хіба твоя вечірня зміна у відпочинковому комплексі не починається о шостій годині?
— Починається, — вигукнула я і злякано зірвалася до дверей. Була 17:59. Я ще встигала.