— Не знаю, — призналась я. — Швидше за все, що ні. Я випадково, — а й справді випадково, ховаючись у шафі, — почула, як твій тато і дядько говорили про те, щоб продати готель Буркгарту…
— Який тут усе розбере на частини. — Бен скривився. — Я боюся, що його перебудова змінить усе до невпізнання. — Після короткої паузи, за яку перед моїми очима знову постав гольф-шоп у бібліотеці, він сумно додав: — Скидається на те, що це єдина можливість уникнути банкрутства.
— Зате ти зможеш вільно вибрати професію і місце, де захочеш жити, байдуже де, — сказала я, майже дослівно цитуючи слова його батька із вранішньої розмови.
Бен знову наповнив горнятко, подав його мені й надпив прямо з термоса.
— Так. Але що, коли це і є те саме місце, де я б хотів жити? — Він глянув на мене серйозно. — Тобі вже хтось казав, що… у тебе дуже гарні очі? Вони не карі, не сірі, але й не зелені, щось середнє, такі красиві. І при цьому такі по-особливому світлі. Ніби ти світишся зсередини. Глянувши у твої очі, хочеться довірити тобі всі таємниці.
Що, справді? Зніяковіло я зробила ковток варива з чаю і рому. А тоді ще один.
— Пан Смірнов із панорама-люксу — насправді Віктор Єгоров, — нарешті сказала я. Розпатякувати таємниці я теж могла. Це був мій спосіб сказати Бену, що його очі мені теж подобаються.
Та це було безуспішно.
— Ага, так, — байдуже мовив він. — Він хотів зареєструватися інкогніто, через пресу. І щоб уникнути галасу щодо діаманта.
— Якого ще діаманта? — Я аж випросталася.
— Та цей великий камінець, який Єгоров придбав своїй дружині на честь шлюбу на аукціоні
— І він десь тут, у будинку? — спитала я з широко розплющеними очима.
— Ще ні, — відповів Бен. — Але мають незабаром привезти, бо пані Смірнова хоче неодмінно одягнути його на новорічний бал. А чому ти питаєш? Боїшся, що тебе зачепить прокляття?
— Дурниці.
Я просто випадково зустріла когось, хто дряпався фасадом до панорама-люксу. Можливо, він якраз для цього тренувався.
— А ви не боїтеся, що серед гостей чи персоналу можуть бути мисливці за коштовностями?
Бен засміявся.
— Преса повідомила, що Єгорови проведуть свята на своїй яхті, а також у розкішному особняку знайомої модної дизайнерки на Малих Антілах, тому, швидше за все, мисливці за коштовностями подадуться туди. А в нас майже тільки постійні гості… Ох!
Я теж перелякано здригнулася. Згори сходами до нас підкралася Заборонена Кішка і тепер, голосно муркаючи, протислася поміж нас.
— А ти звідки тут взялася? Ти ж щойно була надворі.
Я погладила її по спині. Авжеж, вона могла потрапити до будинку іншим входом. Або ж у «Замку у хмарах» є кілька однакових рудих смугастих кішок. Це б одразу пояснило й той факт, що вона тут живе вже десятиліттями. Тільки б не забути розказати П’єру про цю теорію.
Заборонена Кішка потерлася головою об Бенове плече.
— Ну все, все, — пробурмотів Бен. — Я мушу вже йти.
Він піднявся й вибачливо посміхнувся.
— Знаєш, вона спить у моєму ліжку. Це дуже практично, бо там, нагорі, немає опалення.
Він глянув на свій годинник.
— Якраз північ. Година духів. Не попадися Білій Пані.
— Я думала, вона переслідує лише закоханих.
Я теж підвелася й почала розминати затерплі ноги. Кішка пробігла кілька метрів нагору і, обернувшись, подивилася з очікуванням на Бена.
— Було дуже приємно з тобою погомоніти, Фанні, — наголосив він. — Треба збиратися так частіше, як практикант із практикантом.
— Так, неодмінно.
Я простягнула йому порожнє горнятко.
— Гарних снів.
Він уже піднявся на три сходинки, коли я ще дещо пригадала.
— Бене? А люди з номера 211 теж постійні гості?
— Англійський професор і його внук? Не зовсім постійні. Та професор Браун був тут близько двадцяти років тому. Мсьє Роше зміг його пригадати, він експерт, що спеціалізується на старовинних прикрасах, а його внук вчиться в Оксфорді. А чому ти питаєш?
— Та так, просто, — пробурмотіла я.
Двадцять четверте грудня почалося для мене з пронизливого дзвінка телефону. Я спала як мертва — навіть якщо зламаний трубопровід і видавав якісь звуки вночі, в мої сни вони не проникли. Та проте знадобиться, мабуть, ще зо дві чи три години сну, щоб зникли синці в мене під очима. Але через такий робочий графік і мою маму це було неможливо. Уже о пів на сьому ранку вона надіслала мені бадьорі повідомлення і різдвяні фото, які, певно, мали викликати в мене тугу за домівкою, адже на Святвечір мене з ними не буде. На фото був різдвяний кекс від моєї бабусі, який стояв у вітальні під орендованою (з екологічних міркувань) ялинкою, прикрашеною іграшками, власноруч змайстрованими моїми братами.