Мені від такої зарозумілості забило подих. Та цього разу я йому повірила. Принаймні на вісімдесят відсотків. Решта двадцять були просто змучені й дуже хотіли спати.
— Було б дуже по-дурному, адже перстень нічого не вартий.
Від холоду в мене почали цокотіти зуби.
Трістан мене відпустив.
— Точно! Якщо вже готельний злодій, то хоча б розумний. О Боже, та ти ж змерзла! Візьмеш мою куртку?
— Ні. Я йду в будинок. Мені треба в ліжко. Це був дуже довгий день. — Не перестаючи цокотіти зубами, я показала на дах. — Але я занадто змучена, щоб дертися нагору по стіні, тому, мабуть, цього разу скористаюся сходами.
— Я спав сьогодні в обід чотири години, тому мені потрібно ще порухатися, — сказав Трістан.
Не встигла я й оком змигнути, як він уже висів на стіні два метри наді мною.
— Тоді, сподіваюсь, побачимося завтра, Фанні.
— Якщо тебе не знайдуть замерзлим на камінь і зі зламаною шиєю у снігу.
— Ціную твою турботу.
Тепер він піднявся ще на метр вище. Цього разу тримався ліворуч. Балансуючи від ринви по виступу на стіні під вікнами ресторану, він перебрався на інший ріг будинку.
Це хоча б не було так високо, як перед тим. Я зачекала, поки він перестрибнув перила тераси ресторану, і пішла собі досередини.
Здавалося, Трістан не сприймав нічого й нікого серйозно, окрім себе самого, звісно. Хоча в цьому я теж не була впевнена. Те, що я його ніяк не могла розкусити, доводило мене до божевілля.
Зітхнувши, я замкнула двері. При цьому мене аж трясло від холоду. Навпереміну позіхаючи й цокотячи зубами, я поволоклася сходами на третій поверх. Можна було, певна річ, скористатися ліфтом, та, по-перше, я не дуже довіряла усім цим штукам, що сіпаються і брязкають, а по-друге, я б тоді не зустріла Бена, який влаштував собі опівнічний пікнік на сходах.
Він простягнув свої довгі ноги, а в руках тримав термос.
— Фанні! — вигукнув він здивовано. — Ти що, дотепер працювала?
Я кивнула.
— Пані Людвіг із кімнати 107 загубила свій перстень. А потім я надто довго остуджувалася надворі.
Бен простягнув мені термос.
— Тоді в мене є прекрасний антидот.
Я похитала головою.
— Якщо це кава, то краще не треба.
— Це чай. Зігріває зсередини.
Він відкрутив кришку термоса, яка водночас слугувала горнятком, налив туди паруючої рідини і простягнув мені. Трохи вагаючись, я сіла поруч, зробила великий ковток і відразу закашлялась.
— І це, по-твоєму, чай? — ледве видавила я з себе, коли до мене повернулася здатність говорити.
Він усміхнувся:
— Чай із кількома крапельками рому.
Напевно, вісімдесятивідсоткового. Я зробила тепер ще один, правда, набагато обережніший ковток, який приємно зігрів мені горло, і повернула горнятко Бенові.
Ми глянули одне на одного.
— Ти теж не виглядаєш аж надто бадьорим.
У нього під очима були темні кола. Його схожість із батьком знову мене вразила. Однакові чіткі риси обличчя, блакитні очі, вольове підборіддя — та водночас вони були такими різними.
Погляд Бена випромінював розум, упевненість і щиру зацікавленість. А от у погляді його батька читалися лише зневага і холод. Бен відвів очі й надпив чаю.
— Я зробив помилку. У свій вільний час, замість того щоб спати, я вчив біологію. Ми пишемо іспит одразу після канікул. Я мушу дуже постаратися, щоб отримати кращий атестат, тепер, коли я… — Він перервався, щоб зробити ще один ковток. А тоді посміхнувся: — Мені здається, там усе-таки більше, ніж кілька крапельок рому.
— Тепер, коли ти що? — обережно запитала я.
Бен зітхнув.
— Знаєш, я завжди думав, що моє життя розплановане наперед. Що я піду після школи вивчати туристичний менеджмент і колись перейму керування готелем, який збудував мій прапрадід. — Він поставив горнятко, ледь усміхаючись. — Але в житті не можна бути певним ні в чому. Бо раптом раз — і ти вже вільний як птах.
Я подумала про слова Романа Монфора, які підслухала сьогодні вранці, ховаючись у шафі для білизни, і запитала:
— А це добре чи погано?
Бен задумливо подивився на мене.
— Гарне питання, — сказав він. — Гарне питання. Я не маю жодного уявлення, що означає бути вільним. Як ти почувалася, покинувши школу?
— Ти що, читав мої документи?
Бен злегка почервонів.
— Ем-м-м… Так. Вибач.
Він не мав чого вибачатися, я б на його місці вчинила те саме.
— Це не було якось класно.
Я аж сама здивувалася, що так відверто все визнала. Раніше я уникала розмови про це з усіма, окрім Делії. Чесно кажучи, я навіть ухилялася від думок на цю тему.
— Мої батьки геть розгублені. Вони навіть не уявляють, як у цьому світі можна вижити без атестата. І без ідеально складеного життєвого плану. Вони, певно, ще від народження знали, що хочуть бути вчителями. Максимум, що знаю я, то це ким би я не хотіла бути. І то не завжди.
Бен співчутливо погладив мою руку.
— У мене все дещо по-іншому, — сказав він. — Просто це завжди було моїм минулим, моїм теперішнім і майбутнім.
Відразу стало зрозуміло, що «це» — про готель. Я вирішила викласти всі карти на стіл, щоб Бен не мусив і далі говорити загадками.
— Я знаю, що твій тато хоче продати готель.
— Справді? — На коротку мить Бен ніби ожив. — Ця новина просочилась вже і до працівників?