— Я поклала його разом з іншими прикрасами на блюдце, яке ви мені дали, — сказала вона зі сльозами на очах. — Але тепер я ніде не можу його знайти! І Цоб ви знали, це був перстень із моїх заручин. Він для мене безцінний.
Її нижня губа так тряслася, що я ледве стримувалася, аби не заплакати від жалю. І це ж треба — не що інше, як перстень від пана Людвіга із заручин!
Разом з Емі ми оглянули кожен закуток, та даремно. Після своїх сеансів до нас приєднався пан Гефельфінґер. Навіть коли він увімкнув яскраве світло, щоб ми краще бачили, це нічого не дало. Ми зазирнули в кожен бежевий куток, повивертали всі без винятку кишені в халатах, а я ще передивилася всі кошики з білизною і перетрясла кожен рушник. Та й після таких пошуків перстень знайти не вдалося. Зрештою, геть розчаровані, ми здалися. Було вже по одинадцятій.
— Може, його заховав хтось із дітей, — припустив пан Гефельфінґер, коли геть пригнічена пані Людвіг зникла в дверях у супроводі Емі, яка глибоко їй співчувала. — Діти люблять подібні витівки.
Або перстень украли. Але кому це було потрібно? Пані Людвіг сама ж говорила, що він був дорогим тільки для неї.
— Я в це не вірю, — твердо мовила я. — Він певно кудись закотився, а ми його просто не побачили. Вранці я попрошу Яромира відкрутити зливні решітки, щоб ми могли подивитись і там. Не хвилюйтесь, ми його знайдемо.
— Сподіваюся. — Зітхнувши, пан Гефельфінґер задув ароматичні свічки. — Інакше ця стара дама заявить про крадіжку — і тоді ми всі станемо підозрюваними.
Я почувалася цілком виснаженою, коли вийшла з дверей. І до того ж була такою розпашілою, що, здавалося, на моєму чолі можна було смажити яєчню, а компресійні колготки сплавилися з моєю шкірою. Л ще я дуже переймалася через пані Людвіг. Сподіваюся, що ця бідолашна старша жінка зможе сьогодні вночі хоч на хвильку склепити очі.
Посередині коридору сиділа Заборонена Кішка. Як тільки я з’явилася на горизонті, вона піднялася, ніби чекала саме на мене, потерлася біля моїх ніг і, голосно нявкаючи, побігла до вузьких дверей підвалу, за якими були кілька сходинок і двір.
Ключ стирчав у дверях, тому я зробила їй послугу й випустила надвір. Оскільки пан Гефельфінґер використовував цей закуток для своїх коротких перекурів, сніг тут був хоч і неприбраний, проте добре втоптаний, принаймні поблизу виходу. Із прочинених дверей подуло живильним холодом. Я прихопила ключ — двері мали тенденцію захлопуватися, і нещасливці залишались тоді заблокованими надворі, — вийшла і глибоко вдихнула. Коли крижане нічне повітря заструменіло моїми легенями, я почулася набагато краще.
Мало не до самого вечора падав сніг, і тільки тепер розпогодилося. Поміж поодинокими хмарами миготіли зірки, а майже повний місяць повагом викочувався над верхівки ялин, занурюючи все навкруги у своє холодне світло. Заборонена Кішка всілася на сніг і пильно дивилася тепер угору на стіну будинку. Поки температура мого тіла повільно приходила до норми, я простежила за її поглядом.
Якщо дивитись ззовні, ми стояли в найнижчій точці готелю. Тільки кухня під рестораном і відпочинковий комплекс мали вікна, через які туди потрапляло денне світло. З усіх інших боків підвальний поверх був занурений у схил гори. Гігантські французькі аркові вікна бального залу над відпочинковим комплексом віддзеркалювали місячне сяйво. Над ними виднілися вікна кімнат південного крила. Тільки третє вікно зліва світилося, це мав би бути номер 117, кімната охоронця Смірнових/Єгорових. Останні два вікна справа були ванними кімнатами панорама-люксу. Саме там, між вікном номера 117 і вікном ванної кімнати панорама-люксу, рухалося те, за чим слідкувала кішка. У мене на мить завмерло серце, коли я розпізнала в цьому силуеті людину, що рухалася по вузькому виступі на стіні, який був десь вісім чи дев’ять метрів наді мною.
Швидко й спритно постать майнула повз освітлене вікно. Коли лампа на мить освітила профіль людини, я впізнала Трістана Брауна. Без жодних сумнівів.
У моїй голові роїлися думки, проте вони не мали ніякого сенсу. Хто ж балансує вздовж вузького виступу будинку на висоті, від якої голова йде обертом?
Знуджені артисти цирку. Супергерої. Нерішучі самогубці. Санта-Клаус — правда, на день раніше. Ну і, звісно, готельні злодії.
У цей момент світло в кімнаті 117 вимкнулося, і Трістан, який уже майже досяг вікна кімнати 118, нерухомо застиг на стіні. Місяць повільно зайшов за хмару, та все ж силует Трістана було добре видно на світлому фасаді будинку. Тієї ж миті вікно кімнати 117 відчинилося. Зараз було занадто темно, щоб розпізнати, чи це справді був охоронець Єгорових, але я бачила запалений кінчик сигарети й чула запах диму. Я запитувала себе, чи він і Трістан побачили б мене, якби подивилися вниз, чи я була для них просто чорною плямою на снігу? Так чи інак, у мене не було причин почуватися винною, адже це не я стояла попри заборони на карнизі й не я курила в кімнаті, де це заборонено. Та, незважаючи на це, я не могла зрушити з місця. Та й Заборонена Кішка сиділа на снігу як вкопана.