Тож Віктор Єгоров вирішив поступитися і принести шапку з номера, щоб нарешті припинити цю безглузду комедію. І саме в цей момент настав мій вихід, хоча я хотіла просто непомітно пройти повз них з опущеними очима.
Роман Монфор схопив мене за руку й вигукнув:
Та ні, мій любий, вам нікуди не потрібно йти. Умощуйтесь собі зручненько в санях зі своєю сім’єю, налийте собі келих шампанського, а моя працівниця збігає нагору до панорама-люксу і принесе юній леді шапочку.
Він вирвав важкого ключа з руки Єгорова, простягнув мені й прошипів німецькою:
У вас дві хвилини.
Я невпевнено взяла ключ.
Але ж я навіть поняття не маю, як виглядає та соболина шапочка, — пролепетала я.
Та Роман Монфор вже заштовхав мене в обертові двері.
Окей. Отже, дві хвилини. Можна встигнути, якщо порушити правило номер чотири панни Мюллер:
«Ніколи не бігти! Ми завжди з гідністю та при цьому швидко, непомітно і беззвучно ходимо коридорами». Ну добре, оскільки я й так не була в уніформі, то без докорів сумління могла порушити це правило. В утеплених чоботах все одно не вийде йти гідно, мовчу вже про бігти. У них ти мав вигляд реактивної качки. Та зараз я не мала часу зважати на це.
Я не дивитимусь ні наліво, ні направо. Особливо наліво, бо там за стійкою рецепції був Бен.
Найкоротший шлях до панорама-люксу лежав через фойє прямо в бальний зал. На великій швидкості я перетнула його, добігла до сцени, звідти сходами на другий поверх, які виходили в коридор перед панорама-люксом. Я ледве дихала, моє серце билося як скажене, та відстань я подолала менш ніж за хвилину. Одначе тепер втрачала безцінні секунди, бо ніяк не могла втрапити ключем у замок. Та щойно я увійшла й увімкнула світло, то відразу побачила соболеву шапочку — на ліжку. Вона, без сумніву, була з хутра і така ж строкато-коричнева, як і шубка на Даші. Хоч у чомусь пощастило.
Я полегшено кинулася до ліжка і схопила шапочку.
— А тепер летіти блискавкою, щоб твоя смерть, маленьке соболя, була не даремною, — сказала я. І саме в цей момент помітила, що в кімнаті я не сама.
Хтось заховався за шторою. І то не дуже вправно. З-за неї виглядала частина плеча, одягненого в чорне.
На мить я задумалася над тим, чи не втекти разом із соболиною шапочкою, ніби нічого не помітила.
Але тут злодій вийшов зі своєї схованки й широко мені посміхнувся.
Це був Трістан. І, поки я хапала ротом повітря, він тихо розсміявся.
— Добре, що це ти, — сказав він. — А то я вже подумав, що це готельний злодій.
Спринт із двору до номера у важезних чоботах і страх забрали в мене всі сили. Єдине, що я ще могла, це розгублено прошепотіти:
— Прошу, скажи, що я помиляюся і ти не вдерся сюди!
Та це, мабуть, найдурніше, що можна було сказати в такій ситуації.
— Ну, я б не назвав це «вдертися», — сказав Трістан невимушеним тоном. — Вікно було відчинене. І я собі подумав, що це якраз добра нагода перевірити одну свою теорію. Але ти що тут робиш?
— Я повинна цю соболеву… Що за теорію?
Я взагалі не могла поскладати свої думки бодай у якийсь порядок. Що, заради Бога, робити, якщо ти заскочив гостя, який удерся в чужий номер, на гарячому? Що… допоможіть! Що б зробив Ісус? Що б зробила… панна Мюллер? Непомітно вийти в коридор і притишеним голосом гукнути: «Тримайте злодія»?
Навіть коли злодій, можливо, зовсім не злодій, а той, хто все сприймає як розвагу, любить дряпатися по фасадах і зводити бідолашних практиканток із розуму?
Мої дві хвилини добігали кінця. Я ніби у сповільненій зйомці чула, як спливали останні секунди. А в моїй голові роїлись якісь абсолютно безглузді думки, і я й далі витріщалася на Трістана.
— Окей, — випалила я. — Я мушу віднести цю прокляту шапку, а ти зараз же звідси звалюєш, поки тебе не розстріляв охоронець. Через п’ять хвилин я чекатиму на тебе там, де ми вперше побачились. І якщо ти мені не поясниш нормально, що тут робив, я змушена буду повідомити про цей випадок.
Не дочекавшись від Трістана ніякої реакції, я побігла геть. Можливо, це було не найправильніше, що я могла зробити, та в будь-якому разі краще, ніж далі просто безглуздо стояти й роздумувати, поки збігав час.
Усе по черзі. Завжди все по черзі.
Я захлопнула за собою двері, збігла сходами вниз через бальний зал і поспішила попри кімнату консьержа та рецепцію на площу перед готелем. Попри те що я за ці хвилини ніби постаріла, так виглядало, що мене тут ще ніхто не шукав. Дивним чином минуло всього лише три хвилини. Єгорови саме сіли в сани та зручно вмостилися під шерстяним покривалом.
— Погляньте! — Роман Монфор вирвав шапку в мене з рук і простягнув її пані Єгоровій, легко вклонившись. — Ось вона — наша рятівниця. Тепер прекрасному вечору нічого не завадить.
— Ви — золото, — проворкотіла пані Єгорова, і, хоч вона зверталася до Романа Монфора, я почувалася так, ніби сказали це мені. Я була золотом, яке, правда, саме дало втекти злодію з їхнього люксу.
Маленька Даша отримала нарешті «правильну» шапочку, старий Стакі цмокнув язиком, і Вежді й Бежді рушили у свою останню на сьогодні прогулянку.