Сонце вже повністю сховалося за вершинами гір, і вогонь факелів вичаровував на снігу таємничі тіні. З долини все ще чувся відгомін церковних дзвонів, змішуючись зі звуками дзвіночків на упряжі коней і захопленим дитячим сміхом Даші.
— Чому ви досі стоїте тут і витрішки продаєте? — в’їдливо поцікавився Роман Монфор. — Ану, до роботи!
Поки я силкувалась йому пояснити, що в мене вже давно закінчилася зміна, він пішов геть. Сам ти витрішки продаєш. Видно, дух Різдва його ще й не торкався.
Витримавши інтервал, я подалася слідом.
Ідучи по фойє, я спіймала на собі стурбований Бенів погляд:
— Усе добре, Фанні?
— Якнайкраще, — пробурмотіла я, не зупиняючись. — Я просто мушу ще швиденько…
Якщо я не закінчу речення, Бен зробить це за мене. І це точно буде не: «…на третій поверх у кімнату з білизною, зустрітися там із Трістаном Брауном, який щойно вдерся в панорама-люкс». Можливо, він подумає, що мені потрібно в туалет.
Коли я піднялася на третій поверх, Трістана ще не було. А що, як він взагалі не прийде? А що, як він просто стверджуватиме, що ніколи не був у люксі? А що, як його спіймав охоронець? А що, як він упав із фасаду? Може, не варто було казати п’ять хвилин — злізти вниз по фасаду будинку, попри освітлені вікна, забирало, певно, значно більше часу.
Та ще до того, як я ледь не збожеволіла через питання типу «а що, як», двері відчинилися й увійшов Трістан.
— Ох, як гарно! Тут оживають спогади… — промовив він, широко посміхаючись. — Тут ми вперше зустрілися — ти вийшла з он тої шафи і виглядала так мило у своїй уніформі покоївки і з цією зачіскою.
Геть інша, ніж зараз, мокра від поту, у важезних чоботах, лижних штанах і куртці. Який вигляд мало моє волосся і що цей сонячний день зробив із моєю шкірою, я могла тільки здогадуватися, бо не бачила себе в дзеркалі від восьмої години ранку. Трістан, звісно ж, мав просто ідеальний вигляд — весь у чорному, зовсім не задиханий, жодної краплини поту на бронзовій шкірі.
— Я це місце не з романтичних міркувань обирала, ти… — На жаль, мені не спадало на думку жодне лайливе слово англійською. — Дурень, — знесилено додала я німецькою. — І то тільки тому, що це перше, що спало мені в цьому поспіху на думку. Що ти шукав у кімнаті Смірнових? І не бреши мені, бо я відразу ж закричу.
— Та добре. — Трістан поблажливо мені посміхнувся. — Може, підемо кудись інде? Де нас ніхто не підслухає?
Я відчинила двері шафи й театральним рухом продемонструвала порожню середину:
— Там нікого, бачиш? Тож давай, починай розповідати.
— Окей, — сказав він. — Спершу скажу, що ці люди звуться не Смірнови, а Єгорови. — Він зробив невеличку паузу, щоб посміхнутися. — О, та я бачу, що ти вже це знаєш. Я впізнав їх ще вчора за вечерею. Як, мабуть, і кожен, хто за останні кілька тижнів хоча б раз розгортав якийсь журнал. Якщо хочеш знати, то Стелла Єгорова тішиться, коли її впізнають. Вона, либонь, не той тип жінок, що люблять залишатися інкогніто.
— І ти подумав, що в люксі, де зупинилися олігархи, точно буде чим поживитися. — Я обурено видихнула. — Я присягаюся, коли щось зникло…
— Так, власне, воно і є. — Трістан запхав руки до кишень і сперся на стіну. У цій позі його можна було б знімати для глянцевого журналу. — І все ж, чи не могли б ми продовжити розмову деінде? Де можна сісти, наприклад?
— Що зникло, Трістане? Що ти вкрав? — я говорила майже пошепки, та все одно це звучало істерично. — Припини водити мене за ніс.
— Агенте Фанні, ви мусили б це краще знати. Злодій краде речі, щоб збагатитися. Я такого не роблю.
— Та що ти таке кажеш? То ти Робін Гуд, чи що?
Трістан дзвінко засміявся.
— Ага, можна й так сказати. Я хотів лише допомогти, чесно. Після того як ти мені вчора розповіла, що в тієї старої пані зник перстень, все стало ясно. Мені потрібен був тільки цей маленький доказ.
Він витримав паузу, а тоді жестом, гідним сценічного мага, витяг щось зі своєї кишені й поклав на долоню. Це був срібний перстень із великим рожевим каменем.
Я хапнула ротом повітря.
— Перстень пані Людвіг…
Трістан кивнув.
— І поки ти знову не сказала, що я його вкрав, — я просто хотів, щоб він опинився на своєму законному місці. 1 точно не в шухлядці нічного столика Стелли Єгорової.
— Але… як… чому? — затинаючись, запитала я.
— Чому Стелла Єгорова вкрала перстень у бідної старої пані, якщо їй власних прикрас нема куди подіти? — запитав Трістан. — Що ж, деякі з цих розпещених багатіїв поводяться, як сороки. Якщо вони помічають щось, що блищить, то не можуть встояти.
— Я тобі не вірю. — Зіщуливши очі, я дивилася то па Трістана, то на перстень. — Цей перстень не має жодної цінності. Чому б вона його крала? А головне — коли і як? Пані Людвіг внизу буквально назирці за нею ходила, зачудовано на неї витріщаючись.
Трістан стенув плечима.
— Трішки спритності та витонченості — і вуаля. Клептоманці це раз плюнути.
— Клептоманці?
Це вже переходило всі межі!
Трістан кивнув.