Замок у хмамрах полностью

— У Tiffany кілька років тому в її сумочці для пса опинився сапфіровий браслет вартістю тридцять п’ять тисяч евро. Звісно, що випадково. У таких людей це завжди тільки випадковість. Продавщицю, яка розповіла цю історію пресі, звільнили.　

На мить я замовкла. Ця сумнівна історія, яку він мені тут намагався підсунути, дуже повільно почала набувати змісту. Можливо, ще й тому, що я дуже хотіла в неї повірити.　

— Тобто ти хочеш сказати, що пані Єгорова вкрала перстень пані Людвіг і заховала його у своєму нічному столику? Просто через те, що вона клептоманка?　

— Може, і клептоманка, а може, лише знуджена захланна особа, яка просто не може пройти повз цінну прикрасу.　

— Якраз отут у твоїй історії є одна заковика. Перстень не має жодної цінності взагалі. Пан Людвіг купив його на блошиному ринку. Пані Людвіг казала, що камінь у ньому — берил і що срібло тут, напевно, теж несправжнє.　

Трістан знову тихо засміявся:　

— Про срібло це таки правда. Бо це не срібло, власне, а платина.　

— Перепрошую?　

Він легко постукав по каменю.　

— А назвати це берилом — справжня образа для такого прекрасного рожевого діаманта чистої води в смарагдовій огранці. Тепер не дивися так, Фанні. Дійсно, я знаюся на такому. Мій дідусь — мистецтвознавець і ліцензований державою гемолог[9]. Він спеціалізується на старовинних прикрасах. Його частенько кличуть як експерта в Christie's і Sotheby's[10]. А ще він працює для музеїв по всьому світі. Уже в п’ять років я міг відрізнити діамант від кристалу. А рожеві діаманти не так вже й часто трапляються, принаймні такої вражаючої величини. А цей малюк має десь близько п’ятнадцяти каратів. Я сам був вражений.　

Тепер я відчула непереборне бажання сісти. Для початку, мабуть, вистачить розстебнути куртку. Мені зробилося страшенно гаряче. Про здатність думати взагалі мовчу.　

— Фанні, з тобою все гаразд? — Трістан знову заховав перстень у кишеню штанів.　

Я кволо похитала головою.　

— Припустімо, ти кажеш правду і пані Єгорова гаки клептоманка, що вкрала перстень у пані Людвіг, якого їй купив чоловік тридцять п’ять років тому на блошиному ринку за сорок марок. Хоча він коштує в сто разів більше… чи в тисячу?　

Я невпевнено глянула на Трістана.　

— Додай ще два нулі, — сказав він. — Плюс-мінус мільйон.　

— О Боже… — Я ледве ковтнула. — Коли Людвіги про це дізнаються, то зможуть продовжити відпустку в «Замку у хмарах» до кінця свого життя.　

Тобто у випадку, якщо він вистоїть.　

— Щоб провести два тижні тут, вони заощаджували багато років поспіль. Уяви собі, скільки всього вони могли б собі дозволити, якби продали перстень. Виплатили б за будинок, вирушили б у круїз, заповіли б щось дітям… Я дуже хочу побачити їхні обличчя в момент, коли вони дізнаються, яким скарбом володіли всі ці роки. Ходи, ми підемо й віднесемо їм перстень!　

Я схопила Трістана за руку.　

— Чекай, Фанні, чекай!　

Трістан мене стримав.　

— Ти справді думаєш, що так буде розумно? Це точно приверне загальну увагу, якщо перстень так раптово з’явиться.　

Таки-так. Пані Людвіг розповідала сьогодні про втрату свого улюбленого персня всім — і тим, хто хотів слухати, і тим, хто не хотів, теж.

— Тоді всі радітимуть. Усі, окрім пані Єгорової, звісно. Вона зозла собі лікті кусатиме.　

Трістан похитав головою.　

— Що ти їм скажеш? Що я знайшов перстень у шухлядці нічного столика пані Єгорової?　

— Ет…　

Він мав рацію. Це було не так і просто.　

— Я можу сказати, що десь його знайшла. А ти додаси, що випадково побачив його і зрозумів, що він вартий кількох мільйонів… Що таке? Чому ти так скептично дивишся? Пані Єгорова, звісно ж, не признає, що це вона його вкрала.　

— Але ж тоді вона зрозуміє, що це ти знайшла перстень у її кімнаті й забрала його, — сказав Трістан.　

— Ну і? Вона тріскатиметься від злості, але зробити нічого не зможе, окрім як визнати себе злодійкою.　

— Так, але ж вона тоді знатиме, хто забрав у неї скарб! Ти що, не розумієш? Таких, як Стелла Єгорова, краще не сердити.　

Я подумала про охоронця з номера 117, про кобуру для пістолета, яку він носив, і змушена була погодитися з Трістаном.　

— Але ж ти тоді в подібній ситуації. Який у тебе був план? Якщо ти скажеш, що десь знайшов перстень, Єгорови зрозуміють, що ти був у їхній кімнаті… Ну, принаймні Стелла Єгорова буде знати. Я сумнівалася, що її чоловік знав щось про її дільця.　

Твоя правда, — відповів Трістан. — Це так по-дурному, проте я ще не вирішив цю маленьку проблемку. Та ми знайдемо спосіб повернути Людвігам їхній улюблений перстень, Фанні.　

Трістан усе ще тримав мене за зап’ястя, ніби боявся, що я зараз втечу і розповім усьому світу про перстень.　

І навіть якщо мені особисто доведеться підкласти його їм на нічний столик.　Тільки спробуй, — сказала я, та не змогла стримати сміху.　

Цієї миті перед дверима щось грюкнуло, тоді вони розчахнулися і в кімнату візком для прибирання в’їхали Гортензія з Авою.　

— Я ненавиджу, коли він клеїть жуйки до смітника, — прогугнявила Гортензія, закриваючи двері. — Він робить це навмисне.　

Ава не відповіла, бо, побачивши мене з Трістаном, застигла з відкритим ротом. Трістан відпустив моє зап’ястя, мабуть, на мить запізно.