Поки Бен заводив машину, я розглядала його. Певну сімейну схожість заперечити було неможливо: блакитні очі, високе чоло, виразний ніс, вольове підборіддя, густе каштанове волосся — все, як у батька. Тільки молодший. І миліший. Навіть у профіль його лице викликало довіру.
Незважаючи на це — чи, краще сказати, саме через це — обережність не завадить. Я б остерігалася вважати його безневинним тільки через миле обличчя. Він усе ще міг видати мене своєму татові. Як відомо, яблуко від яблуні недалеко падає…
Можливо, він забув, що саме тільки-но трапилося, коли я вплутала його в цю кумедну розмову? Я зашаруділа пакетом із морквою.
— Дуже завбачливо з твого боку прихопити кілька сніговикових носів. Сьогодні ж увечері повинен випасти свіжий сніг.
Він тут же усміхнувся у відповідь.
— Ці сніговикові носи — для Вешді й Бежді.
Ох, матінко, він ускладнював мені завдання залишатись обережною і недовірливою. Тепер, виявляється, він ще й тварин любить!
Вежді й Бежді були готельними кіньми. Довірливі ваговози породи Норікер, повні клички яких були «Величний жест» і «Біла жилетка». Улітку вони зазвичай гарцювали альпійськими луками, розвіваючи на вітрі свої світлі гриви та псуючи таким чином типовий альпійський пейзаж плюшевим коровам із дзвінками на шиях. Узимку ж тягали (нібито із захопленням) старомодні сани, які старий Стакі натирав для гостей до дзеркального блиску. Я все ще сподівалася, що практика передбачатиме також і певний час у стайні, бо Вежді й Бежді були найдружелюбнішими конями зі всіх відомих мені до цього.
— Ох, оце вони зрадіють, — сказала я. — Старий Стакі прописав їм дієту, бо вони нібито занадто розтовстіли в стайні. — Можливо, в цьому була десь і моя провина, бо я час від часу приносила їм банани, які вони так люблять. Тепер вони і мене люблять. Вони завжди радісно форкали, тільки-но я заходила до стайні. 1 я завжди почувалася нікчемно, коли нічого для них не мала. — Вони ще напрацюються наступного тижня, у мсьє Роше вже зарезервовано надцять санних поїздок наступного тижня.
— А охочі їхати санями зазвичай є найтовстішими людьми. — Бен зітхнув. — Коли я був маленьким, я ледве це витримував. Я б ті сани краще сам штовхав.
Він вів машину вгору серпантинами так повільно, що близнюки ззаду вигукували:
— Швидше, кридше, кларалидше, клареліле, бріле, свище, — гигочучи та буцаючись при цьому головами.
— Отже, ти їдеш відвідати свого тата? — продовжила я дещо сміливіше. — Наскільки мені відомо, його сьогодні немає в готелі.
Роман Монфор жив не в готелі, а — це я також знала від Деніс — зі своєю дівчиною в Сьйоні, на віддалі десь три чверті години автомобільної їзди.
Оскільки він не притримувався чіткого графіку роботи, ніхто ніколи не знав, коли й чи він узагалі з’явиться в «Замку у хмарах» та скільки в ньому пробуде. У всякому разі, сьогодні я його ще не бачила.
А це ще одна причина бути вдячною: я ж могла влетіти під його машину.
— Це не страшно. Я тут на цілі канікули, — сказав Бен.
— Тут? Але ж не в готелі! — вирвалось у мене.
— Вдень і вночі. — Він скоса поглянув на мене. — Маєш щось проти?
Ні! Звісно, що ні. Я себе тільки запитувала, де ж він спатиме. Може, у свого дядька? Під час канікул готель був заповнений вщерть. Кожна з тридцяти п’яти кімнат і всі люкси були зайняті. Усі, до останнього ліжка! А в 212 і 213 ми притягли навіть по одному додатковому ліжку.
А також усі спальні місця в кімнатах персоналу були зайняті допоміжним персоналом.
— Ти маєш постійну кімнату в готелі? — обережно запитала я.
Бен розсміявся.
— Ну звісно, я зарезервував королівський люкс, — іронічно зауважив він. — Не хвилюйся. До цього я кожного разу знаходив, де спати. Та й взагалі, як сказав би мій тато, я тут не щоб спати, а щоб працювати.
— Працювати? — повторила я.
— Так, працювати, уяви собі, — голос Бена звучав тепер дещо роздратовано. — Під час моїх шкільних канікул. Як завжди. Це мої останні різдвяні канікули перед випуском чи, як ви кажете в Німеччині, перед абітурою. Усі решта можуть виспатись і святкувати, і їм будуть догоджати їхні батьки. Тільки я вставатиму щодня о пів на шосту і навіть не отримаю за це грошей.
— Кому ти це розказуєш? — пробурмотіла я.
Але Бен у розмові так розгарячився, що мене взагалі не чув.
— Ти практикантка тут хіба що на рік, а я щось на зразок пожиттєвого практиканта. Дядько Рудольф планував цього разу, що я заміню Деніс на рецепції, але я міг би з таким самим успіхом хлорувати басейн чи міняти постіль. Я також можу обслуговувати прасувальну машину і навіть Велику Труллу.
— Ого, — сказала я вражено. Велика Трулла мала валики діаметром метр шістдесят і стояла біля Втомленої Берти, пральної машини з минулого століття, у барабані якої могла б жити невеличка сім’я. Обидві вважалися священними. — Павел, значить, мав би тебе дуже цінувати.
— Він так і робить. — Бен гордо усміхнувся, і тепер він мені сподобався остаточно, і неважливо, був він сином Дратівливого Романа чи ні. Мене охопило приємне відчуття спорідненості душ.
Якщо він друг Павела, то й мій друг.